Аля Алістер - У пошуках втраченої магії, Аля Алістер

— Не виключено, — погодилася Ясмін.

 Наступного дня гості почали роз'їжджатися. Даша, прощаючись, підійшла до Рити.

— Ось тобі мої координати. Якщо щось знадобиться, звертайся без церемоній. Я дуже вдячна тобі, та й усім іншим, що дозволили брати участь у цій пригоді. Усе, що ти пережила й розповіла нам, дорогого варте. По суті, ти показала нам наші джерела. Це багато що пояснює. Шкода тільки, що крила нам не дісталися, — гірко розсміялася вона. І піддавшись пориву, міцно обійняла Риту на прощання.

 Коли гості роз'їхалися, Ясмін зібрала всіх у кабінеті.

— Перед тим, як накласти захист на Лану, я попросила подивитися її. Усі троє підтвердили, що Сила в неї таки була. Але ніхто не зміг відповісти, що з нею сталося. Я пропоную зараз зосередитися на пошуку Ритиної Сили, а там видно буде. Чаклун нам вибору не залишив.

 Усі погодилися, що це зараз найрозумніше.

— І Рита, дитинко, прошу тебе, не гуляйте поки що з Ланою ніде без особливої потреби. Випадкові зустрічі ніхто ще не скасовував. Чекаємо на вас у повний місяць. Спробуємо відправити тебе в те життя, де ти познайомилася з чаклуном. Він не просто так тобі показав той замок. Можливо, там ти побачиш, чому він має такий вплив на тебе.

До повні залишалося не так багато часу і подруги вирішили, що ризикувати таки не варто, тож Лана навіть зі своїм новим хлопцем-істориком вирішила не зустрічатися. Тим більше, що тибетську історію саме він їй розповів. І як він пов'язаний із чаклуном було не зрозуміло.

 Настав черговий повний місяць. Усі зібралися, як і було домовлено. Напередодні Ясмін дуже докладно розпитала Риту про те, що та бачила уві сні. Цілком ймовірно, це був час раннього середньовіччя. Саме туди й мала вирушити мандрівниця.

«Вода та вогонь, повітря, земля!…»

РОЗДІЛ 12

Рита розплющила очі. Навколо була дуже бідна обстановка. Вона лежала на солом'яному матраці. Усе як у чорно-білому кіно. Жодних яскравих фарб, крім горщика з квіткою біля помутнілого маленького вікна. До кімнати зайшла жінка.

— Амеліє, люба! Скільки можна спати? У нас багато справ сьогодні. До замку повертається граф. Нас запросили допомогти прибрати замкові покої до належного вигляду.

— Матінко, а що, слуги самі не впораються?

— Ні, люба. Про приїзд графа з гостями дізналися лише вчора ввечері. Посланець повідомив, щоб підготували всі приміщення і що граф уже завтра прибуде. Треба поспішати, там багато роботи. Зате ми заробимо тобі на обновки, — усміхнулася мати, — така красуня не може ходити в лахмітті.

Рита була в шоці від бруду і смороду на вулицях. Антисанітарія пекельна.

 Амелія з матір'ю жили в місті, обнесеному великою фортечною стіною. Сам замок розташовувався в центрі міста. Туди, як і в місто, можна було потрапити відкидним мостом. Сам замок був як місто в місті. За високими мурами розміщувалися невелика церква, господарські будівлі, житлові приміщення, стайня. Майже в центрі стояв високий масивний донжон. Тут розташовувалися графські покої, безліч кімнат для гостей, велика зала з величезним каміном, збройова зала, хазяйська комора. На подвір'ї замку знаходився великий колодязь. Усе подвір'я викладене каменем, тому бруду тут було значно менше, ніж у місті.

Жінкам видали відра з водою, ганчірки й відправили до великої зали відмивати вікна.

 Коли Рита побачила зал, вона обімліла. Отакої... це ж той самий зал! Неймовірно! Оце так Ясмін! Прямо в яблучко влучила. І Рита занурилася в сканування пам'яті дівчини.

Амелії було 15 років. Батько був гончарем. Сім'я жила бідно, але їжа на столі була завжди. Минулої зими батько серйозно захворів і, як мати не намагалася, врятувати його не вдалося. Мати дівчини збирала і продавала лікувальні трави, варила настої, лікувальні мазі, як вчила її матір. Особливого доходу це не приносило, і жінки ледве зводили кінці з кінцями. А ось донька мала особливий дар. Вона вміла спілкуватися з природою, з тваринами. Коли мати вперше помітила, як маленька Амелія розмовляє в лісі з орлом, то дуже злякалася за дитину.

— Люба, ти розумієш, що тобі каже орел?

— Так, матінко. Він розповідав, який вигляд має наша долина і як він полював на кролика, — і весело розсміялася, пригадавши розповідь, як кролик ховався, і як орел перехитрував свою здобич.

— Амеліє, люба, я тебе дуже прошу, нікому не розповідай, що ти розмовляєш із птахами й тваринами. Люди дуже злі й можуть образити тебе, та й усю нашу родину. Нехай це буде наш великий сімейний секрет. Добре?

Амелія тоді не зрозуміла, чому треба із цього робити таємницю, але матері вона вірила безмежно і їй сподобалася ідея із секретом на двох. Тільки дорослішаючи, дівчинка зрозуміла всю небезпеку. Такі таланти простих людей лякали, а не захоплювали. Так, будь-які таланти тоді були небезпечні. Поруч із їхньою родиною жила сім'я шевця Рауля. Рауль робив таке міцне взуття, що слугувало воно дуже довго. У місті шепотілися, що взуття швець зачаровує. Мовляв, не може звичайне взуття так довго носитися. Варто було комусь захворіти, хто носив це взуття, пошепки звинувачували в цьому Рауля... типу взуття харчується здоров'ям власника. Щоправда, ця маячня однаково не зупиняла потік замовників. А от коли в місто прийшла чума, то саме Рауля звинуватили в чаклунстві, наведенні хвороби на місто. Добре, що швець із сім'єю встиг виїхати. Однак його будинок спалили, мало не спаливши всі інші.