Богдан Поліщук - Ворон, Богдан Поліщук

   — Дідько...Народ! Складаємо табір та відходимо на північ. І не зупиняючись до Кордону. Нашою стежкою. Усім зрозуміло? — найманці гойднули головою. — Виконувати. Родя, йдеш за мною та не відстаєш, — хлопець в цей час дивився в бінокль та, почувши голос лідера одразу сховав його та пішов.

   — Схоже, покинули табір не так давно, — оглядав місце Пірат. — Багаття гасили ногами, крихти хліба всюди. Найманці, хто ж ще це міг бути.

   — Не втрачати пильності! Огляньте околиці. Вони не могли піти далеко, — наказував Сивий.

   — Андрюхо! Поглянь, записка, — підійшов до нього Агент. — Знайшов її під деревом, — на білому папірці було написано "Вусач. Кордон. Елеватор". — Знаєш, що б це могло значити?

   — Схоже на їх наступну ціль. Вусач колись сталкерам дурь товкав різну. Невже найманці тепер беруться за такі дрібниці? Аж не віриться. Усім! Повертаємось назад та вирушаємо на Кордон, — полковник дав наказ і група сталкерів вирушила назад. 

   — От чортяка! — вигукнув Валик, тримаючись за коліно. — Знову довга дорога. Мої ноги не витримають.

   — Ти завжди так кажеш, старигане, — з усмішкою на стомленому обличчі сказав Кремінь. — І все одно йдеш. 

   За деякий час Рекін вже прибув на Кордон. Занедбаний, майже зруйнований Кордон. Сталкерів тут майже не було, лише на околицях ховалися маленькі групи. Все через продажних вояк, котрим відмовили у хабарі. Вони пролили чимало крові. Поселення новачків стало зовсім пустим. Всі оминали це місце. Рекіновці не стали ховатися. Їх зупинили військові на КПП. Сивому вистачило лише представитися. Його чекала зустріч з іншим полковником, тим, хто роздавав такі жорстокі накази. Вояки виглядали наляканими, не зводили очей з гостей. Андрій увійшов у майже пустий кабінет, в якому на стільці за столом сидів грубий чолов'яга п'ятдесяти років.

   — Вітаю, пане полковнику, — привітався Сивий.

   — І я Вас, пане полковнику. Хоча, чув, ви вже ніякий не полковник, — його голос помітно тремтів, погляд кудись тікав. — Ну, чого завітали? Якщо що, то можете проходити далі. Мої люди вас не чипатимуть.

   — Скажіть, тут випадково ніхто окрім нас не проходив? Якась група людей? — побачивши вираз обличчя полковника, Андрій зрозумів, що відповіді можна не чекати.

   — Ні. Про кого ви? Нікого не було.

   — Зрозуміло. Тобто серед них не було чоловіка зі шрамом у формі змія на обличчі?

   — Ні. Не було.

   — Скажіть, а був там невисокий хлопчина? Він зазвичай стоїть десь позаду. Не надто помітний. Уникає зорового контакту, рідко бере участь у діалозі. Не бачили?

   — Хм. — задумався полковник. — Ні. Такого, що стояв позаду, дивився то на стелю, то на підлогу — не було. Не бачив. 

   — Гаразд, полковнику. Гарного дня! — вони попрощалися та група покинула КПП. Обличчя військових усім своїм виразом показували, що далі їх нічого хорошого не чекає. 

   Та таких відчайдушних вояк, що пройшли вогонь і воду нічого не зупинить. Вони йшли занедбаними стежками Кордону. Десь в кущах сліпі собаки роздирали тіло якогось бідолаги, під деревом відпочивало стадо кабанів та плоті. Будівлі були зруйновані, поопадали дахи. На стінах були сліди крові. Було боляче дивитись на місце, з якого починали майже усі. Здалеку вони побачили невеличке багаття, навколо якого сиділи троє сталкерів. Побачивши рекіновців, вони не стали тікати. 

   — Вітаю, сталкери. Не проти, якщо ми посидимо біля вас? — ввічливо попросив Сивий.

   — Не проти, — відрізав той, що сидів опустивши погляд вниз. 

   — Як у вас тут обстановка, скажіть? — не втримався від питання Вампір. У відповідь отримав лише мовчання. 

   — Сам бачиш як, — замість того відповідь дав Валик, закуривши цигарку. Очі молодих сталкерів-одинаків одразу поглянули на нього. Той, зрозумівши усе без зайвих слів, пригостив їх.

   — Фігово все. Наче і вояки вже заспокоїлись. Та мутантів повно розвелось. Ще й ці... — почав розповідати наймолодший з них.

   — Хто "ці"? — Агент втрутився у розмову. Своїм поглядом він вивчав сталкерів.

   — Хто-хто. Найманці, — прошепотів той. — Прийшли та друга нашого забрали. Дякувати Богу нас не помітили.

   — Ваш друг випадково не Вусач? — запитав Бодя Павук, теж запаливши самокрутку.

   — Звідки ви знаєте? — відізвався старший з них.

   — Неважливо, — почав Сивий. — Ми можемо йому допомогти. Нам лише потрібна інформація.

   — Питайте що хочете. Все розкажемо, — їх очі загорілися.

   — Ви бачили їх обличчя?

   — Ні. Вони були в масках, а ми взагалі — надто далеко, аби помітити щось. Вони лише вирубили Вусача та кудись його понесли. Ми були надто налякані, нам здалося, що один з них помітив нас.

   — Опиши його якось.

   — Ну, він такий...Не дуже високий, стояв майже попереду. Дивився навколо. І його погляд прямо на нас зупинився.

   — Побачив він нас! Точно побачив! Не жити нам тепер! І вам не жити, бо розповіли ми усе! — найбільш мовчазний почав гучно нервувати. 

   — Спокійно. Той, хто помітив вас — наш друг. Повірте, він ані слова нікому не сказав..

   — Що? Той найманець — ваш друг?

   — Так, а що? 

   — Він прострелив Вусачу плече, аби той прокинувся та йшов сам...

   Часу на розмови не лишалося. Потрібно було вирушати до старого елеватора. Почало темніти, та зупинятися було надто пізно. Родіон міг бути там. Усіх, хто його знав дуже вразила розповідь бідолашних сталкерів. Невже він завжди був таким жорстоким? Чи щось так вплинуло на нього? Сивий не знав, що казатиме чи робитиме, коли зустріне свого племінника. Було відомо, що це вже не той Родя, який був там, на Янові. І точно не той, що малим допитувався всього та яскравим поглядом дивився на нові для себе речі. Андрій прийняв факт, що Зона відкриває правдиву суть людини, яка в ній живе. Тому пощади бути не могло. Угрупування Рекін знайде та знищить групу Змія, а згодом і Темного сталкера. Ось їх основна ціль.