Богдан Поліщук - Ворон, Богдан Поліщук

IX — Помста.

   З моменту атаки Моноліту та Темного сталкера на Янов Зона заспокоїлась. Кількість викидів зменшилася до одного на тиждень. Мутанти почали поводитися спокійно, рідко нападаючи на сталкерів. Налагодився зв'язок з базою у Прип'яті, обстановка у них була мирною. Лише одного дня почувся гучний вибух. Бібліотеку повністю підірвали. Тепер до лабораторії не було жодного входу. Фанатиків не було видно дуже довго. Загалом і Прип'ять стала спокійним місцем, тому туди пішли і інші сталкери-шукачі пригод. Погода, здебільшого, була сіра. Почався сезон дощів, вітрів. Майже щодня бив грім. 

   Так було і цього дня. Дощ бив своїми стрімкими краплями шиферні дахи дерев'яних будинків. Це була невеличка база. Багаття, що зазвичай горіло в центрі, вже давно не розпалювали. Натомість вогнища розмістили поблизу будівель, під дахом. Там вартові могли посидіти та погрітися. Кожен день був схожий на попередній. Варта. Сон. Патруль околиць. Сон. Так і жили мешканці цієї бази у самому серці великих болот. В високих пожовклих кущах сиділи два чоловіка у темних масках, пильно вдивляючись в бінокль.

   — Впевнений, що впораєшся? — питав перший, старшого віку, оцінюючи базу.

   — Впораюсь. Що за дурні питання? — відрізав молодший. — Дай мені двадцять хвилин, — сказав він та повільно попрямував вперед. Другий, натомість, поглянув на годинник та посміхнувся.

   — Так, пане полковнику? Це Ви? — говорив Кравчук в слухавку. І хоч той вже не був ніяким полковником, за вченим лишилася звичка його так називати. — Послухайте, Зона не може так затихнути без причини та наслідків. Ми маємо готуватися до чогось більш страшного, пане полковнику. Саме тому я запрошую вас з командою на нашу базу. Так. Так, саме так. І чим швидше. Погане у мене передчуття. Як би це дивно не звучало від вченого. До зустрічі, — він поклав слухавку та важко зітхнув. Підійшовши до вікна, він побачив дивну картину. Вартових не було видно. Невже знову засіли біля багаття та випивають? Професор дістав рацію. — Агов! Усім взятися за роботу! Негайно! — зазвичай, вони швидко бігли на свої пости. Та не цього разу. Почулися лише важкі кроки, що лунали зі сторони скриплячих сходів. Хтось повільно наближався.

   Професора вкрило хвилею страху. Страху за своє життя. Хтось, або щось наближалося. Кроки були все ближче. Невже Валерій, старий друг та зараз привид Зони прийшов поквитатися з ним за усі страждання, які йому приніс той лихий експеримент? Та що ж, професор передбачував це. Для кожного злочину знайдеться своє покарання. Так вийшло, що він навіть зброю лишив у своїй кімнаті. Лишається тільки змиритись. Крізь вікно він побачив темний силует, що підійшов до дверей. Його охопив холод. Пролунав стукіт. Двері зі скрипом відчинились. Перед Кравчуком і справді стояв хтось чужий. Та це був не Темний сталкер. Це був той хлопець, котрий сидів поранений на стільці та пустими очима дивився на нього. Це був Родіон. З пістолетом у руці, до якого був прикручений товстий глушитель. Він націлився на професора та стиснув курок. Та вистрілу не було. Закінчилися набої. Кравчук видихнув, почав пропонувати поговорити. На що Ромео лише посміхнувся і дістав ніж.

   Угрупування Рекін знайшло усі трупи прибувши зранку. Їх поховали у братську могилу, віддавши тіла на поїдання Зоні. Сивий сидів у кабінеті Кравчука, розглядаючи ледве засохшу кров та думаючи, що робити далі. Увійшов Бодя Павук, струшуючи зі свого плаща свіжі краплі дощу.

   — Що там, Бодю? — майже одразу підняв він голову. — Знайшли ще щось? 

   — Ні, полковнику. Це тільки профі міг таке от зробити. Сліди ведуть тільки до виходу з бази, а далі...Цик! Ні чорта. Ти той, впевнений, що це не привид Зони таке накоїв? Здається, усі так думають зараз, — він дістав та підпалив цигарку.

   — Можливо. Та способи вбивств зовсім його не нагадують. 

   — Тоді хто? — він робив великі затяжки, тому за всього лише хвилину цигарки майже не було.

   — У мене є два припущення. Перше — Змій. А на рахунок другого не впевнений... — Андрій опустив голову, взявся рукою за потилицю.

   — Не впевнений, чи не хочеш бути впевненим? То є різні речі, полковнику, — він кинув бичок на підлогу та затоптав чоботом.

   — Скоріше не хочу...Бо другим може виявитись Родіон.

   — Так, теж про нього подумав. Я чув, що він до групи Змія приєднався. Не знаю, вірити цьому чи ні...

   — От і я про що. 

   Тим часом на околиці болот невелика група сталкерів розбила табір. Яскраво палало багаття, навколо якого сиділи люди та ще двоє робили обхід периметра. Настала ніч. Зірок не було видно, та хоч дощ стих і можна було трохи погрітись. Змій всівся біля Родіона та протягнув йому кварту з якоюсь рідиною.

   — Пий. Ти заслужив сьогодні, — хриплим голосом сказав він. — Давайте усі привітаємо нашого новачка з більш ніж успішно виконаним завданням, — йому тихо поаплодували та підняли кварти до гори. — Патрику! Чуєш! Дай хлопцеві закусити, — з місця встав смаглявий чоловік з майже ідеально круглою лисою головою і товстими губами та дав новачку шматок ковбаси.

   — Е-е...Давайте привітати наших новачок! — з чутним акцентом сказав він, що як і завжди викликало сміх у носіїв мови. Та вони вже звикли. Патрик був американцем, що воював у гарячих точках. Бажання заробити на вбивствах привело його сюди. Зараз він є правою рукою Змія. Усі випили. Родя теж. Та вираз обличчя його не змінювався. Весь час лишався то злим, то холодним, то пустим. Саме такі і були потрібні в ролі найманця. 

   Базу Чистого неба повністю обшукали. Не знайшовши нічого цінного, рекіновці вирушили в сторону, де обриваються сліди. Тільки дідько знав, куди їх заведуть таємничі стежки цього безкрайнього болота. Та вони продовжували йти. Раптом, Сивий підняв руку. Усі зупинились. На землі лежала якась темна тканина. Оглянувши її, усі дійшли висновку, що вбивця витер нею свій ніж. Отже, вони на правильному шляху. Йшли вони так аж до самої ночі.

   — Зміє, — пошепки сказав один з вартових. — Там хтось іде. Їх семеро. Озброєні. Хлопнемо їх? 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍