Дафна дю Мор'є - Моя кузина Рейчел

коли наставав час шепотіти молитву у відповідь, я вторив його бубонінню, і гадки не маючи, що воно означає. Підрісши, я відслоняв завіску й розглядав людей, дивився на пастора й на півчих хлопчиків, а пізніше, приїжджаючи на канікули з Гарроу, сидів, склавши руки, як Емброуз, і, як і він, дрімав, коли проповідь затягувалася. Тепер, коли я досягнув зрілості, церква стала для мене місцем для роздумів. Шкода, звісно, це визнавати — не про невдачі та помилки, а про плани на наступний тиждень: що слід зробити в полі чи в лісі, що варто сказати небожеві Сікомба в рибальському будинку біля бухти, яке забуте розпорядження треба передати Темлінові. Я сидів на лавці на самоті, замкнувшись у собі, і ніщо не могло мене відволікти, ніхто мені не заважав. Я співав псалми та вторив пасторові за давньою звичкою. Цієї неділі все було інакше. Я постійно відчував її присутність. Кузина Рейчел прекрасно знала, як слід поводитись і що слід робити. Здавалося, вона відвідувала англіканську церкву щонеділі протягом усього свого життя. Вона сиділа непорушно, не зводячи серйозного погляду з вікарія, і коли настав час опускатися на коліна, я помітив, що вона стала навколішки повністю, а не сповзла з лавки лише наполовину, як ми з Емброузом зазвичай робили. Вона не шурхотіла, не крутила головою, не роздивлялася людей навколо, як завжди робила місіс Пескоу з доньками, сидячи на своїй лавці в боковому проході, де вікарій не міг їх бачити. Коли дійшло до псалмів, вона підняла вуаль і було видно, як ворушаться її губи, промовляючи слова, хоч я й не чув, як вона співає. Коли ми сіли слухати проповідь, вона знову опустила вуаль. Я намагався згадати, хто з жінок востаннє сидів на лавці Ешлі. Певно, тітка Фібі, зітхаючи за своїм вікарієм; чи дружина дядька Філіпа, Емброузова мати, якої я ніколи не бачив. А може, мій батько, перш ніж вирушити воювати до Франції і накласти там головою, сидів тут разом із матір’ю, молодою й витонченою, яка пережила його, як розповідав мені Емброуз, лише на п’ять місяців. Я ніколи раніше про них не думав, і не відчував їхньої відсутності, позаяк Емброуз замінив мені їх обох. Та тепер, дивлячись на свою кузину Рейчел, я подумав про матір. Чи схилялася вона на коліна поруч із батьком, на тому ослінчику; чи сиділа, відкинувшись на спинку, склавши руки і слухаючи проповідь? А потім, чи поспішала додому, щоб узяти мене з колиски? Під монотонний акомпанемент голосу містера Пескоу мені уявлялось, як це — лежати дитиною в материних обіймах. Вона пестила моє волосся, цілуючи в щоку, а потім укладала назад до колиски? Мені раптом так захотілось її пригадати. Чому пам’ять дитини має конкретну межу, за яку не дістатись? Я був маленьким хлопчиком, чалапав слідом за Емброузом і гукав, щоб він на мене зачекав. А до цього — нічого. Нічогісінько…

— В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Слова вікарія змусили мене підвестися. Проповідь я геть прослухав. Та й про плани на майбутній тиждень не думав зовсім, лише сидів, замріявшись, та дивився на кузину Рейчел.

Я потягнувся по капелюх і торкнувся її руки.

— Ви гарно впоралися, — прошепотів я, — та головне випробування ще попереду.

— Дякую, — прошепотіла вона у відповідь, — ваше теж. Вам ще залагоджувати провину за порушену обіцянку.

Ми вийшли з церкви, де на нас уже чекала невеличка юрба — орендарі, друзі та знайомі, і серед них — місіс Пескоу, дружина вікарія разом із доньками, а також мій хрещений батько й Луїза. Вони по черзі підходили представитися. Здавалося, немов ми на суді. Кузина Рейчел підняла вуаль, і подумки я вирішив, що згодом, коли ми знов опинимося наодинці, обов’язково слід її за це піддражнити. Спускаючись доріжкою до карет, вона заговорила до мене при всіх, щоб я не мав змоги заперечити — і з її погляду, з її голосу я зрозумів, що це було зроблено навмисно:

— Філіпе, можливо, ви вирушите з міс Кендал у своїй кареті, а я поїду разом з містером Кендалом?

— Звісно, якщо ви так бажаєте, чому б і ні.

— Гадаю, це просто чудова ідея, — сказала вона, усміхнувшись моєму хрещеному батькові, який вклонився та подав їй руку. Вони разом звернули до карети Кендалів, і мені нічого не лишилося, як сісти до першої, разом із Луїзою. Я почувався школярем, якого відшмагали. Веллінґтон підхльоснув коней, і ми рушили.

— Слухай, Луїзо, мені дуже шкода, — почав я одразу ж, — учора я просто ніяк не зміг би полишити дім. Моя кузина Рейчел побажала оглянути бартонські землі, тож я мусив її супроводити. Я не встигав тобі повідомити, інакше надіслав би посильного із запискою.

— О, не вибачайся, — сказала вона. — Я прочекала десь дві години, та це не так важливо. На щастя, день видався погожий, і я назбирала цілий кошик пізньої ожини.

— Вийшло дуже негарно, — сказав я, — мені шкода.

— Я зрозуміла, що тебе затримало, — відповіла вона, — та головне, що не сталося нічого поганого. Я знаю, що для тебе означає її візит, і я скоріше боялася, що ти поведешся нерозумно, можливо, розпочнеш якусь люту суперечку, і ми раптом вітатимемо її в себе на порозі. То що сталося? Невже тобі дійсно вдалося обійтися без сутички? Розкажи мені все.

Я насунув капелюха на очі й склав руки на грудях.

— Усе? Тобто, як це «все»?

— Ну, все. Що ти їй сказав, як вона це сприйняла? Її шокувало почуте, чи вона взагалі зробила вигляд, ніби ні в чому не винна?

Говорила Луїза тихо, і Веллінґтон не міг почути сказаного, але я чомусь усе одно дратувався, та й у цілому настрій у мене був нікудишній. Які невдалі час і місце для такої розмови, і взагалі, чому це вона вирішила влаштувати мені допит?

— На розмови в нас часу майже не було, — сказав я. — Першого вечора вона була стомлена і рано пішла спати. Учора ми весь день витратили на прогулянки. Вранці відвідали сади, а по обіді — бартонські землі.

— То ви що, взагалі серйозно не розмовляли?

— Залежить від того, що для тебе «серйозно». Я лише можу сказати, що вона виявилася зовсім не такою, як я собі уявляв. Ти, певно, й сама це зрозуміла, поглянувши на неї.

Луїза мовчала. Вона не відкинулася на спинку сидіння, як я. Натомість сиділа рівно, мов свічка, сховавши руки в муфту.

— Вона дуже вродлива, — вимовила вона нарешті.

Я прибрав ноги з сидіння навпроти,