Дафна дю Мор'є - Моя кузина Рейчел

Я подав кузині Рейчел руку до карети й сам сів поруч. На плечах у неї була темна накидка, а обличчя ховала вуаль, яка спадала з капелюшка.

— Люди захочуть побачити ваше обличчя, — сказав я їй.

— Ну і нехай собі хочуть, — відповіла вона.

— Ви не розумієте, — сказав я. — Нічого подібного в їхньому житті ще не траплялося. Принаймні за останні тридцять років. Старі пам’ятають мою тітку, мабуть, і мою матір, та серед молодших жителів цих країв ніхто ще не бачив, щоб до церкви заходила місіс Ешлі. Ба більше, ви маєте просвітити їхню неосвіченість. Для них ви приїхали, як вони самі кажуть, «із заморських країв». Вони можуть думати, ніби італійці — чорношкірі.

— Прошу вас, тихіше, — прошепотіла вона. — Судячи зі спини Веллінґтона, на козлах чути все, що ви говорите.

— Я не говоритиму тихіше, — сказав я, — це вкрай важливо. Я знаю, як швидко розходяться плітки. Уся округа повернеться за свої недільні обідні столи, хитаючи головами й тарабанячи, що місіс Ешлі — негритоска.

— Я підійму вуаль у церкві, але не раніше, — сказала вона, — коли ставатиму на коліна. Тоді вони й зможуть подивитися, якщо їм так треба, та чесно кажучи, вони не мають права так чинити. Їм слід дивитися в молитовники.

— Наше місце оточене високою лавкою із завісою, — сказав я їй. — Коли ви станете на коліна, вас ніхто не побачить. Можна навіть у кульки гратися, якщо хочете. Я грався, коли був малий.

— Ваше дитинство, — сказала вона, — навіть не говоріть про нього. Я знаю всі подробиці. Як Емброуз відіслав вашу няньку, коли вам було три роки. Як витягнув вас зі спідничок і вбрав у штанці. І той жахливий метод, яким він навчив вас абетки. Не здивована, що ви грали в кульки в церкві. Дивно, що ви не робили там чогось гіршого.

— Якось зробив, — сказав я. — Я приніс із собою в кишені білих мишей і випустив під лавку. Вони здерлися по сукні старої леді на сусідній лавці. У неї почалася істерика, тож її довелося вивести.

— Емброуз вас за це не покарав?

— Звісно ж, що ні. Він і випустив їх на підлогу.

Кузина Рейчел указала на спину Веллінґтона. Його плечі напружились, а вуха почервоніли.

— Сьогодні ви поводитиметеся пристойно, або я піду з церкви, — сказала вона мені.

— Тоді всі подумають, що у вас істерика, — сказав я, — і мій хрещений батько з Луїзою прилетять вам на допомогу. О Господи…

Я змовк, і від жаху ляснув рукою по коліну.

— Що трапилося?

— Щойно згадав. Я обіцяв заїхати вчора до Пеліна, зустрітись із Луїзою, але геть забув. Вона, мабуть, цілий день чекала.

— Що ж, — сказала моя кузина Рейчел, — не дуже шляхетно з вашого боку. Сподіваюся, вона дасть вам добрячого прочухана.

— Я скажу, що це через вас, — відповів я, — адже так воно і є. Скажу, що ви наполягли на прогулянці бартонськими землями.

— Я б не просила, — сказала вона, — якби знала, що на вас чекають в іншому місці. Чому ви мені не сказали?

— Мені зовсім вилетіло з голови.

— На місці Луїзи, — сказала вона, — я б образилася. Просто жахлива відмовка перед жінкою.

— Луїза не жінка, — заперечив я, — вона молодша за мене, і я знаю її ще відколи вона шмигала навколо в нижніх спідничках.

— Це не відповідь. У неї, як і в усіх, є почуття.

— Що ж, їй доведеться змиритися. Вона сидітиме поруч зі мною за обідом, і я скажу, що вона дуже гарно впоралася з квітами.

— Якими квітами?

— Тими, що стоять у будинку. У вашому будуарі і в спальні. Вона спеціально приїздила розставити їх.

— Як мило з її боку.

— Сікомбові вона такого просто не могла довірити.

— І я прекрасно її розумію. Вона виявила неабияку делікатність та гарний смак. Особливо мені сподобалася ваза на камінній полиці в будуарі, а також дикий шафран біля вікна.

— На камінній полиці була ваза? І біля вікна? Я й не помітив. У будь-якому разі, я її похвалю. Головне, щоб вона не почала розпитувати про деталі.

Я поглянув на неї, засміявшись, і у відповідь побачив під вуаллю усмішку в очах, хоч вона й похитала головою.

Ми спустилися крутим пагорбом, звернули на вулицю і в’їхали в селище, наближаючись до церкви. Як я й гадав, біля огорожі зібралися люди. Більшість я знав, та багато хто прийшов просто з цікавості. Коли карета під’їхала до воріт і ми вийшли, у натовпі виникла невеличка тиснява. Я зняв капелюха та подав кузині Рейчел руку. Я безліч разів бачив, як мій хрещений батько подавав руку Луїзі. Ми пройшлися доріжкою до дверей церкви, а натовп не зводив із нас очей. Я боявся, що почуватимуся дурнем і геть не в своїй тарілці, та все сталося якраз навпаки. Я йшов упевнено, з гідністю, відчуваючи навіть якусь дивну насолоду. Дивився поперед себе, не повертаючи голови ні ліворуч, ні праворуч, і коли ми проходили, чоловіки знімали капелюхи, а жінки присідали в реверансах. Не пам’ятаю, щоб хтось так мене зустрічав, коли я приїжджав до церкви сам. Що ж, зрештою, для них це була подія вкрай непересічна.

Коли ми зайшли до церкви, задзвонили дзвони, і люди, які вже сиділи на своїх лавках, обернулися, щоб на нас поглянути. Чоловіки зашаркали ногами, жінки зашурхотіли спідницями. Ми йшли між рядами, повз лавку Кендалів, до нашої власної. Я помітив краєм ока свого хрещеного батька, його зведені докупи кудлаті брови, а на обличчі — вираз глибокої задуми. Він, безперечно, міркував про те, як я поводився останні сорок чотири години. Гарне виховання не дозволяло йому подивитися прямо ні на мене, ні на кузину Рейчел. Луїза сиділа поруч із батьком, випрямивши спину й не рухаючись. Вона мала такий гордовитий вигляд, що я зрозумів, як її образив. Та коли відступив, пропускаючи кузину Рейчел перед собою до лавки, цікавість узяла над Луїзою гору. Вона підвела погляд, поглянула на мою гостю, а потім зустрілася поглядом і зі мною й запитливо підняла брови. Я зробив вигляд, що не помітив цього, і зачинив за собою дверцята. Парафіяни стали на коліна в молитві. Дивно було сидіти на сімейній лавці разом із жінкою. Пам’ять моя поринула в дитинство, коли Емброуз уперше взяв мене до церкви і мені доводилося ставати на ослінчик, аби побачити щось за лавкою попереду. Я все повторював за Емброузом — тримав у руках молитовник, хоча часто й догори дриґом, а