Володимир Опанасович Обручев - Земля Санникова

вигуки й суперечки. Нитку намиста жінка надягла було на свою шию, яку було позбавлено намиста, але дві інші схопилися за неї, нитка луснула, і намистини розсипалися по землі. Почалася бійка, усі стали підбирати намистинки й зібрані ховати в рот.

— Наші подарунки тільки лиха накоять — поб’ються баби між собою! — засміявся Горохов.

Але мандрівники не стали чекати на кінець сварки й поділу, а вирушили на південний схід, щоб не зустрітися з вампу. Їм довелося ночувати на одній із галявин, і тільки наступного дня опівдні вони прибули до стану Амнундака, який зранку вже розіслав воїнів на пошуки в різних напрямках, побоюючись, що білі люди або заблукали, або зрадили своє слово та втекли. Побачивши в руках гостей дрючки й списи вампу та дізнавшись, що вони зробили, він почав докоряти їм за необачність і заявив, що онкілони ніколи не наважилися б ходити тільки вчотирьох по землі вампу.

Мандрівники цього дня ночували ще в землянці вождя, хоча їхнє нове житло було завершено за час їхньої відсутності. Зі своєї бази вони цього разу принесли запас білизни, чаю, цукру та посуд, щоб улаштуватися трохи зручніше й не жити зовсім по-онкілонськи.

Свято вибору жінок

Наступного дня мало відбутися весняне свято, яким онкілони відзначали повне настання весни, приліт перелітних птахів, отелення північних оленів. Із раннього ранку на галявину почали прибувати загони онкілонів із усіх стійбищ, на яких залишалися тільки діди, баби, діти та чергові оленячі пастухи. Прибулі розташовувалися родами вздовж узлісся, розпалювали багаття, жінки готували їжу, чоловіки оглядали зброю, готуючись до змагань, переходили від багаття до багаття, обмінюючись новинами.

До землянки Амнундака по черзі групами приходили воїни подивитися на чужоземців, які володіли громами й блискавками та погодилися відстрочити своєю присутністю лиха, провіщені онкілонам. Розмова тепер ішла вільніше, ніж у перші дні, бо Горохов згадав свої пізнання з мови чукчів і попрактикувався, а інші теж уже щось розуміли й говорили. Із землянки було виведено її звичайне населення, тож одразу з’являвся цілий рід на чолі зі своїм вождем, розташовувався по трьох сторонах центрального квадрата; чоловіки сідали попереду, жінки стояли позаду. Вождь підносив Амнундаку, шаманові й чужоземцям, які посідали почесні місця навпроти входу, якийсь подарунок — шкурку лисиці або куниці, зуби кабана або ведмедя, мигдалини агату, сердоліку чи халцедону, кам’яну сокирку — і отримував натомість орлине перо, яке тут же втикав у свою зачіску. За кількістю пер можна було судити про вік кожного з вождів. Деякі з них були вже сиві, але, певно, ще повні сил, і в їхній зачісці можна було нарахувати двадцять-двадцять п’ять пер, які утворювали ціле віяло. Мандрівники дізналися з розпитувань, що звання голови роду не було спадковим: рід обирав голову з числа своїх членів за хоробрість та талан у полюванні й війні на все життя або до настання старості. Немічний вождь сам відмовлявся від посади й призначав вибори, залишаючись почесною особою у своїй землянці без обов’язків. У разі смерті вождя рід негайно обирав нового. Так само звання вождя всіх онкілонів не було спадковим: голови родів обирали його зі свого середовища. А втім, це звання було скоріше почесним; вождь управляв своїм родом, як і інші голови, і тільки розбирав сварки між родами й призначав загальні для всіх родів полювання або війни з дикунами; суперечки були дуже нечастими й коїлися через оленячі пасовиська або викрадення дівчат.

Кожний рід, який жив разом у землянці, складав невелику комуну, в якій головне майно — оселя, олені й начиння — було спільне. Жінки разом готували їжу, вичиняли шкури, шили одяг, збирали гриби, ягоди й коріння; чоловіки пасли й охороняли стадо, виготовляли зброю, доставляли паливо, ходили на полювання, рибну ловлю або війну з дикунами.

Після того, як усі дев’ятнадцять родів побували в землянці вождя та познайомилися з чужоземцями, вони з Амнундаком вийшли на галявину, і шаман своїм бубном подав сигнал до початку свята. Жінки, дівчата, підлітки й нечисленні старі найближчих стійбищ розташувалися вздовж узлісся по обидва боки землянки. Чоловіки вишикувались загонами по родах осторонь. Амнундак із гостями й шаман сиділи біля входу до землянки. За другим сигналом загони пройшли один за одним повз вождя, виконуючи військовий танець, зі списами, щитами й луками в руках, сагайдаком стріл на спині. Танець складався зі стрибків, підкидування угору списів і натягуваня тятеви лука; рухи були узгоджені в усіх загонах, і ряди воїнів були досить стрункі. Великий барабан у вигляді обрубка стовбура товстої тополі завдовжки два метри, усередині видовбаного й з обох боків оббитого шкірою носорога, по якій били довбешками, був військовою музикою; він лежав на козлах і зверху мав кілька отворів. Мандрівники дізналися, що такі барабани мав кожний рід і з їх допомогою важливі й термінові звістки передавалися швидко всьому племені, неначе телеграфом. Глухий гул барабанів чути було за кілька кілометрів.

Під час цього танцю мандрівники могли полічити, що військова сила онкілонів сягала від чотирьохсот до чотирьохсот п’ятдесяти осіб, тому що в кожному роду було від двадцяти до тридцяти воїнів. Приєднуючи пастухів, старих, жінок і дітей, можна було визначити чисельність племені від тисячі двохсот до півтори тисячі людей, тобто набагато більше, ніж вони гадали спочатку на підставі слів Амнундака, що в кожному роду двадцять-тридцять людей; виявилося, що він мав на увазі тільки воїнів, а решту навіть приблизно не знав.

Після танцю почалися змагання з метання списів і стрільби з лука; для першого натягли довгий шкіряний аркан на двох високих кілках. Один рід за одним підходив, шикувався в ряд на відстані сорока кроків від аркана, і потім усі воїни відразу метали по одному спису, намагаючись кинути його так, щоб він перелетів за аркан. Журі, яке складалося з голів трьох родів, лічило всі перельоти й недольоти. Рід, який мав найбільшу кількість перельотів, вважався переможцем. Для змагання в стрільбі принесли й розвісили на списах шкуру дикого коня; темна смуга вздовж хребта була мішенню для стріл. Кожний рід шикувався в ряд кроків за п’ятдесят від мішені, і потім воїни один за одним випускали по одній стрілі. Лічили тільки ті стріли, які влучили в темну смугу, і рід, що мав найбільшу кількість влучних пострілів, вважався переможцем, якого вітав барабан частими ударами, а глядачі — криками.

Далі була боротьба. По черзі два роди ставали один проти одного й виділяли однакову кількість бійців, звичайно, найсильніших; вони сходилися попарно й протягом