Джеймс Мейс - Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Тези ЦК КП(б)У «Про підсумки українізації» не містили жодної явної нападки на Шумського: він навіть голосував за її схвалення[397]. Окрім не дуже рішучих закликів викрити українських національних ухильників у самій партії, увесь удар проти українців було прицільно спрямовано на таких письменників, як не-комуніст Зеров та комуніст Хвильовий, чиї заклики зорієнтувати українську літературу на Європу та йти геть від Москви були предметом тривалих літературних дискусій[398]. Загроза для Шумського зросла, оскільки на посаді наркома освіти він відповідав за нагляд за культурним розвитком і тенденціями. Його власні надії на автономію можна було легко прив’язати до позиції Хвильового, чиї справжні або уявні гріхи можна було використати для скинення Шумського.

Хоча останній ніколи цілковито не підтримував погляди, які висловлював та обґрунтовував Хвильовий, він захищав і Хвильового, і поета Володимира Сосюру, на якого також партія накинулася з критикою на червневому пленумі. Після промови Володимира Затонського, у якій той нападався на цих письменників, Шумський жартівливим тоном поцікавився, як їхні твори взагалі змогли б пройти цензорів, якби вони справді були хоч трохи такими злочинними, як їх виставляв промовець. «Індивідуалізм», у якому звинувачували обох митців, на думку Шумського, був узагалі притаманний українській літературі тих часів. Якщо вони й згрішили, то Шумський ставив питання, що могло бути цьому причиною:

Де, які ті причини, що штовхають пролетарів-комуністів Сосюру й Хвильового в болото націоналізму? Адже Хвильовий і Сосюра — це найкращі представники в сучасній пролетарській літературі. Два пролетарі-комуністи Донбасу, а зараз найвидатніші письменники, що пройшли школу горожанської війни, в Червоній Армії. Що ж вони стали виродки?[399]

Як стверджував Шумський, відповідь полягала в тому, що КП(б)У все ще була переважно російським органом, попри декрети про її українізацію. Літературна дискусія розширилася й стала «дискусією щодо всього соціокультурного процесу». І, на думку Шумського, вона триватиме незалежно від того, братиме в ній участь партія чи ні. Він також вважав, що звинувачувати в зростанні «націоналістичного ухилу» в літературі «зростання капіталістичних елементів» під час непу означає робити геть хибний висновок. Оскільки справжній привід для того, щоб літературна дискусія пішла хибним шляхом, може критися в небажанні партії відмовитися від власної російської культури, від практики провадження діловодства російською мовою, ізоляція від української культури, що є природним наслідком усіх цих процесів усередині партії. Шумський застерігав, що коли все триватиме так і надалі, це може призвести до неможливості взяти під своє керівництво культурний процес, що означатиме віддати його на поталу неукраїнським інтелектуалам, таким як Гермайзе, та літературним критикам-неокласикам, які ідеологічно «ворожі» й «намагаються керувати новим радянським суспільно-культурним життям»[400].

Шумський завершив свою промову геть неприємним порівнянням усе ще здебільшого неукраїнізованої КП(б)У з російським партійним керівництвом у Москві. У Росії, як він заявив, «партія охопила всі пори суспільного життя й керує ним, активно діючи в його творчім процесі». І додав, що вона спроможна це робити, оскільки там «нема цієї мовної стіни між суспільно-культурним процесом будівництва й радянським та партійним керівництвом, яка в нас ще є». Коли голос із зали зауважив, що московське керівництво контролювало весь культурний простір Радянського Союзу, Шумський висміяв цю ідею, запитавши іронічно, чи не варто тоді й його українізувати. Ні, заперечував він, український культурний процес не можна контролювати з Москви. «Це керовництво є нашим обов’язком, обов’язком керівників України, і його не перекладеш на плечі союзу»[401].

Решта спікерів червневого пленуму висловлювали іншу думку. Чубар заявив, що оскільки пролетаріат усе ще своєю більшістю належав до російської культури, заклики Хвильового «Геть від Москви!» та «Обличчям до Європи!» загрожували йому ізоляцією від процесу розбудови радянської української культури[402]. Скрипник заперечив зауваженням Шумського, називаючи їх такими, що лише позірно, але не насправді, підтримують резолюцію партії[403]. Петровський зайшов іще далі — навіть звинуватив Шумського в тому, що той був провідником «ухильників» Хвильового та Сосюри, і заявив, нібито саме Шумський відповідальний за їхні помилки[404]. Лише Максимович, представник КПЗУ на засіданнях КП(б)У, став на захист того, що у своїй промові сказав Шумський[405]. Водночас офіційну лінію партії найдокладніше та найавторитетніше пояснив Каганович[406].

Перший секретар КП(б)У розпочав із того, що вказав на фундаментальну роль, яку мало національне питання. Вона полягала не лише в тому, щоб дати російському пролетаріатові можливість здобути матеріальну, моральну й політичну підтримку неросіян, а й у тому, щоб продемонструвати поневоленим народам приклад — як комунізм може задовольнити їхні національні прагнення:

Якщо для східних народів у нас може й мусить бути прикладом республіки Узбекістанська, Туркменістанська, Казакстанська і т. ін., то для західних народів Україна мусить служити зразком і прикладом розвязання пролетаріятом проблеми національного визволення пригнічених мас, проблеми державного будівництва національних республік, в рямках радянської системи. Ми мусимо показати як можна поєднати добровільну спілку радянських республік з наданням бувшим пригніченим массам максимальних можливостей прояви самодіяльности в будівництві своєї державности, в розвиткові свого господарства, в піднесенні культури країни — в справі втягнення мільйонних мас до культурного соціялістичного будівництва[407].

Покликаючись на стенограму травневого пленуму політбюро, яку так і не було оприлюднено, проте вона, вочевидь, ходила по руках у ЦК, Каганович засуджував Шумського. Він заявив, що Шумський у хибний спосіб порушував питання українізації: замість обговорювати питання політичного курсу — лишень намагався збурити й без того напружену атмосферу, вдаючись до випадів особистого характеру. Каганович був справді готовий визнати наявність труднощів і того факту, що партія наразі не була готова йти в ногу з українським культурним розвитком. Він провів аналогію між промисловим розвитком та розвитком культури й зауважив, що революція запустила обидва процеси, проте партія залишалася неготовою. Зараз, сказав Каганович, вона не могла зробити нічого більшого, як лише порушити питання про взяття під своє керівництво культурний процес. Якщо були труднощі в економіці, то в царині культури вони були так само, особливо «діяльність ворогів», зокрема й таких, як націоналісти.

Проте все це, як твердив Каганович, не означало, що політика партії була хибною, а лишень вказувало: щоб іти в ногу з вимогами сучасності, їй потрібен певний час. Вона могла стати ближчою до українських народних мас лише через розуміння української мови, культури та психології. КП(б)У, як вважав Каганович, рухалася правильним курсом: тільки завдяки подальшій українізації можна було виправити недоліки й помилки. Він погодився, що великоруський шовінізм усе ще залишався більшою загрозою, ніж