Богдан Вікторович Коломійчук - Моцарт із Лемберга

ж я справді небагато важу в цьому світі. Все, на що можу розраховувати в найближчі роки, — це на посаду вчителя музики, щоб зводити кінці з кінцями. Не більше...

— Мій любий, — раптом промовила жінка й ніжно торкнулася долонями його обличчя, — там у залі зібралися перші люди міста. Всі вони прийшли, щоб послухати тебе. Твою музику. Ніхто не знає, що станеться ще сьогодні після цього вечора.

Франц перехопив руки Жозефіни й палко їх поцілував.

— Окрім того, я дещо приготувала для тебе.

Він побачив, як в її очах спалахнули грайливі дитячі вогники.

— Приготувала? Що?

— Побачиш.

— Скажи!

— Ні.

Вона випурхнула від нього й відбігла вбік. Франц кинувся до неї, проте жінка, сміючись, втекла знову.

— Вдягнись, нарешті, ледащо, — сказала вона вже біля дверей.

— Жозефіно, чекай...

— Я не можу чекати, бо чекають гості. Згуби моєї хочете, маестро?

— Ще хвильку.

Він опинився поруч. Тоді тремтячими вустами, ще гарячими від застуди, торкнувся її вуст.

Жозефіна сіпнулась, наче з болю. «Що ти робиш?» — хотілося вигукнути їй, проте вона змовчала. Врешті, так нічого й не сказавши, вийшла з його кімнати й попрямувала до зали.

За півгодини публіка нарешті побачила Франца Моцарта, про якого в Галіції говорили ще з минулого року. Звісно, дехто з присутніх гостей вже бував на прийомах у графа Віктора Баворовського, в Підкамені, і навіть мав нагоду слухати музику сина великого віденського генія, проте для більшості все ж таки ця нагода трапилася вперше.

Очікуючи, публіка, звісно, встигла й удосталь попліткувати. За кілька місяців історія про дуель учителя фехтування Адама Краєвського та дідича Ваговського обросла новими дивними подробицями. Зокрема, тепер стверджували, що це насправді Франц закохався в Анну Баворовську й домагався взаємності, пишучи для неї, окрім музичних п’єс, ще й поезію. Подекуди доволі непристойну, аж мусив утрутитись її наречений, викликавши пана Моцарта на дуель. А що австрієць був музикантом, а не стрільцем, то виклик прийняв його кумпель Краєвський, який після поєдинку мусив тікати з Підкаменя, бо тяжко поранив супротивника й боявся тепер законної кари. Анна ж, бідолашна, не витримавши того, що через неї постраждало стільки достойних молодих паничів, один з яких заледве не віддав Богові душу, подалася в монастир, де прийняла чернечий постриг.

Цим чуткам вірили не всі, дехто вважав, що Моцарт все-таки стрілявся й це він поранив Ваговського, у такий спосіб відстоявши свою честь, але втративши добру службу в Підкамені. Тепер же мусив перебратися до Лемберга, де тутешнє товариство ще матиме нагоду оцінити всі його таланти. На цих словах жінки таємничо усміхалися, а чоловіки насуплювали брови.

Без сумніву, цьому містові хотілося справжніх пристрастей і скандалів. І якщо таких не траплялося, то їх вигадували.

— Любі пані й панове! — промовила Жозефіна, коли вщухли привітальні оплески. — Нашому місту пощастило. Син великого Моцарта обрав його, щоб жити тут і писати свою музику. Зауважте, він міг лишитися у Відні, проте Лемберг виявився для нього милішим. Тож будьмо для нього достойною публікою. Нам пощастило бути близько до нього, торкнутися його таланту, отже лишається тільки оцінити його як слід...

Нова хвиля оплесків сколихнула залу, і Жозефіна з тріумфом в очах глянула на Франца. Той не міг не замилуватися нею: щоки горіли рум’янцем, груди здіймалися в палкому диханні, підборіддя гордо підняте. Раптом вона ледь помітно йому підморгнула. Мовляв: «Дивися, що буде далі».

— Мої дорогі гості, — промовила Жозефіна з якоюсь грайливою таємничістю в голосі, — музику Франца Ксавера Моцарта встиг оцінити наш чудовий скрипаль, неперевершений віртуоз Кароль Ліпінський. І за раз він зіграє його сонату!.. Точніше, зіграють вони обидвоє!

Францові перехопило подих. Так от яку несподіванку приготувала йому ця неймовірна жінка!

Ще живучи у Підкамені, він чув про львівського скрипаля, свого ровесника, який, попри молодий вік, став спочатку першою скрипкою, а згодом і головним капельмейстером львівського театру. Тепер же він його побачив.

Елегантно вдягнений, усміхнений, зі скрипкою в руках, Кароль прямував до нього. Він був невисокого зросту, середньої статури, мав приємну зовнішність: густе чорне кучеряве волосся, широке чоло, виразні очі, рівний ніс і рум’яні, мов у дітвака, щоки. Видавався дещо манірним, проте це йому пасувало.

Наблизившись до Моцарта, Ліпінський простягнув йому руку для привітання. Щойно той потиснув її, скрипаль відійшов убік і поклав скрипку собі на плече. Зрозумівши, що мусить йому акомпанувати, Франц сів за фортеп’яно.

У залі вмить стих гомін. Моцарт, здавалося, чув, як стукотить не тільки його серце, а й серце Жозефіни. Ліпінський витримав паузу, а потім плавно підніс до струн смичок.

Франц уперше почув, як його музику виконує хтось інший. До того ж Кароль грав з пам’яті. Гості слухали, затамувавши подих.

Коли він завершив, Моцарт не тямився від щастя. Йому хотілося обійняти цього скрипаля, проте він стримався і тільки вдруге гаряче потиснув йому руку. Потиснув навіть трохи засильно, бо Ліпінський ледь помітно скривився від болю.

— Дякую... — шепотів Франц, будучи не в змозі вимовити будь-що інше.

— Мав за честь, — коротко відповідав той. — Для мене це була велика честь...Честь бути з вами...

Публіка ж без упину аплодувала. Ліпінський був їхнім улюбленцем, а отже, його вподобання для них також багато означали.

Врешті, настала черга Моцарта зіграти сольно. Він також не поспішав. Розклав ноти (хоч по-щирості, вони йому були не потрібні), потім злегка розім’яв пальці й опустив їх на клавіші.

Він і цього разу, здавалося, лише слухав свою музику. Вона линула окремо, мовби народжуючись без його зусиль. Сам він перевів погляд на Жозефіну, яка ловила кожен його рух. «Це все для тебе, — промовляли його очі, — кожна нота, кожен мій порух, кожна хвилина мого життя... Все, що я написав або ще напишу. Все воно твоє».

Час минув непомітно. Якби не стерплі пальці, Франц нізащо б не повірив, що грав цілу годину. «Мабуть, мене знову лихоманить», — подумав він, відчуваючи раптову слабкість.

— Чудово, маестро, чудово, — перекрикуючи оплески, проревів йому просто на вухо господар дому, Людвіг фон Кавалькабо.

Франц уклонився.

— Я дуже радий, що ви прийняли наше запрошення, дуже радий, — не вгавав радник. — Чудовий видався вечір...

Тієї ж миті він подав руку своїй дружині, і, промовивши йому ще кілька побажань, вони подалися кудись в інший кінець зали, а потім і зовсім зникли з очей.

Замість них перед ним несподівано