Богдан Вікторович Коломійчук - Моцарт із Лемберга

— Не називайте це втечею, будь ласка.

— Але ви самі так назвали свій вчинок у тому листі...

Знову повисла пауза, яку Моцарт порушив першим:

— Ви знищили його? Лист?

— Ні.

— Чому?

— Рука не піднялася. Це ж ви писали...

— Але ви наражаєте себе на небезпеку. Через мене.

— Не турбуйтеся. Я буду обачною. З цим листом і тими, які ви ще мені напишете. Мабуть, напишете...

— Я не хочу писати вам, Жозефіно, — промовив Франц, відчуваючи, що зараз може і мусить бути відвертим, як ніколи, — я не хочу писати, бо це свідчитиме, що між нами відстань... Я хотів би говорити з вами. Промовляти до вас і тієї ж миті чути вашу відповідь.

— Тоді чому ти тікаєш, нерозумний хлопче? — несподівано сказала вона.

— Бо не смію... сподіватися.

— Сподіватися на що, Франце?

— Що колись ти будеш моєю.

Жозефіна відвела погляд і відійшла до вікна. Тендітна постать її виднілася на тлі дощового ранку і була йому милішою понад усе. Як же хотілося підійти й обійняти її. Якось так по-особливому. Хоч радше не обійняти, а торкнутися. Так, як торкаються найніжнішої квітки.

— Я не маю права і не можу дати тобі жодної обіцянки, — промовила вона, ледь повернувши голову так, що він бачив, як кілька чарівних пасем її темного прекрасного волосся тягнулися уздовж щоки й досягали самого плеча. — Я можу тільки просити тебе залишитись у Лемберзі. Хоча б для того, щоб зіграти концерт.

Вона знову повернулася до нього обличчям і впіймала очима його погляд.

— Адже музика — це все, що в нас зараз є. І музикою також можна любити...

У двері постукали й одразу після цього їх прочинили. В кімнату зайшов Демко.

— Ой, пробачте, мої панове, — злякано сказав він і вже хотів знову вийти, проте Жозефіна його зупинила.

— Ні, все гаразд, залишіться. Мені вже час, — промовила жінка.

Вона простягнула Францові руку, і той миттю підніс її до губ, мовби боячись, що Жозефіна піде надто швидко.

— Чекаю на вас у Лемберзі, — усміхнулась пані Кавалькабо, — до зустрічі.

— До зустрічі, — ледь витиснув з себе Франц.

Вона вийшла, і вони з Демком лишилися самі. Той зиркнув на стіл, де досі стояв неторканий чай і печиво.

— Дарма старався, виходить... — пробурмотів чолов’яга.

— Що? — не зрозумів Моцарт.

Демко засміявся.

— Ви паничу аж сяєте, а ще півгодини тому були, мов до вмирання.

— Бо ми повертаємося, мій друже. Повертаємося до Лемберга негайно! — Франц заходився збиратися. — Впрягайте своїх коней...

— От я й кажу, дарма старався, — на цих словах він укотре вийшов з кімнати.

Коли екіпаж вирушив від готелю, Франц умостився на лавці поряд із візником. Світ раптом прояснів перед його очима. Можливо тому, що припинився дощ. Звідкись узялися ясні весняні барви у садах, а вранішнє сонце перелискувало в дощових краплях, завислих на гіллі. Галасували дітлахи, які бігли слідом за ними вулицею, і цвірінькали горобці над головою.

Все це було наповнене життям, соками, теплом, вологістю... Францові шалено захотілося кричати, мовби його раптово охопило божевілля. А може, й не мовби? Може, він і справді з’їхав із глузду? Від щастя? Від того, що так несподівано повернувся до життя? Від того, що так несподівано побачив Жозефіну? Від того, що захотілося чимшвидше опинитись за інструментом і написати для неї все найкраще, на що він тільки був здатен?..

І лише музика, мова самого Бога, здатна буде передати все, що він відчуває. Все, що наповнює тепер його. Нехай вона це почує! Нехай почують всі навколо! Інакше ці відчуття розірвуть йому душу.

Нічна мандрівка і нічний холод не минули для Франца без наслідків. Одразу по поверненню до будинку Кавалькабо він відчув, що застудився. Втім, не скасував репетиції, хоч і був ризик, що на своєму концерті, який мав відбутися вже за два дні, вийде до публіки з гарячкою.

Жозефіна дбала про нього, як тільки могла: кілька разів на день викликала до нього лікаря, сама приносила йому чай і гаряче молоко. Врешті-решт, у вечір концерту Моцарт хоч і був блідим, наче стіна, все ж тримався на ногах.

Ще з полудня у великій залі будинку Кавалькабо, де зазвичай відбувалися світські прийоми, метушилися слуги. Вони носили стільці, столи й столики, канделябри, скатертини, простеляли килими... Жозефіна особисто за всім наглядала. Вечір мав відбутися на найвищому рівні.

О третій по полудню прийшов майстер, щоб налаштувати фортеп’яно й попросив усіх вийти геть із зали. О п’ятій, коли він завершив свою монотонну роботу, до інструмента було заборонено наближатися будь-кому, крім Моцарта, ближче, ніж на п’ять кроків.

Ці розпорядження й накази було виконано, і близько восьмої в залі почали збиратися гості. Жозефіна, в елегантній сукні, яку доповнювало чудове діамантове кольє, сережки та еґретка в зачісці, особисто зустрічала кожного, кого запрошувала. Вже прибули віце-губернатор, начальник поліції та директор театру. Їхні дружини не без заздрощів дивилися на господиню, яка усміхалася так, мовби не клопоталася цілісінький день, а щойно повернулася з неквапної прогулянки. Чоловік її стовбичив поруч, тримаючи в руці бокал з вином, і белькотів гостям якісь завчені побажання гарного вечора та подяку за те, що ті прийняли їхнє запрошення...

Настав час з’явитися Францові, та він забарився. Занепокоївшись, Жозефіна пішла до його кімнати. Двері були відчинені.Юнак стояв похнюплений біля вікна у самій лише сорочці.

— Франце, — окликнула вона його.

У відповідь той важко зітхнув.

— Тобі зле? — запитала вона.

— Ні, все гаразд...

Він повернувся до неї. Волосся його було скуйовджене, очі запалені, а в погляді якийсь затаєний біль. «Можливо, все це застуда», — подумала Жозефіна.

— Ти зовсім не готовий, Франце... — жінка не стримала роздратування.

— Так, вибач... Я задумався.

— Про що ж ти думав?

Вона взяла в руки його фрак, що висів на спинці крісла й піднесла йому.

— Про... про нас. Тобто, про те, що ти сказала мені тоді в Жовкві.

— Франце, на тебе чекають. Зараз направду не час...

— Я думав про те, що якби був знаменитим, як мій батько, то мав би більше влади. І зумів би відібрати тебе в цього Кавалькабо.

Жінка гірко всміхнулась.

— Ти говориш так, ніби я не людина, а річ...

— Ні, що ти! Боже збав... Але