Богдан Вікторович Коломійчук - Моцарт із Лемберга

з’явився Фредерік Альтман. Той самий дивакуватий чоловік, що два дні тому вже побував у цьому домі з візитом.

— Вітаю, пане Моцарте, — сказав він. — Не міг пропустити нагоди послухати вас. І не пошкодував.

— Це тішить... — видавив із себе музикант.

— Чи залишав я вам свою картку під час нашої зустрічі? — запитав раптом Альтман.

— Ні, не залишали.

— О, даруйте, — сказав той, — як неґречно з мого боку...

Він потягнувся до внутрішньої кишені й швидко витягнув звідти свою візитівку.

— Ось візьміть...

Прийнявши її, Франц прочитав короткий напис «Фредерік Альтман, директор театру, Лемберг, Личаківська, 9».

— До зустрічі, пане Моцарте, — мовив він.

— Чому ви впевнені, що ми зустрінемось?

— Тому, що я вам потрібен, маестро. Я вже це казав... Так само, як був потрібен вашому батькові.

— Я не розумію, про що ви.

— Не переймайтеся. Головне — зрозумійте, що я ваш друг. Можливо, найкращий друг з усіх, що себе так називають. До того ж друг, який багато про вас знає.

Франц відчув, що до нього потроху повертається гарячка. В голові почало шуміти, скронями покотився піт.

— Що саме знаєте?

— Про це й поговоримо. Зайдіть до мене якось. Коли почуватиметесь краще.

Із цими словами він уклонився й попросив служника принести йому капелюх й тростину. Одягнувся й, побажавши присутнім гарного вечора, вийшов із зали.

Франц також більше тут не залишився. Зрештою, без Жозефіни йому було незатишно. Вкотре подякувавши Ліпінському, що так приємно його здивував, Моцарт поспіхом піднявся до своїх покоїв, де, не роздягаючись, упав на ліжко й потонув у пекучому хворобливому сні.

На ранок гарячка його посилилася, тому Жозефіна знову відправила служницю по лікаря. Сама ж вона відвідувала хворого кожної години, аж доки тому нарешті стало краще.

Франц розплющив очі й попри слабкість відчув, що радо би прогулявся. Перед собою він бачив вікно, завішене прозорими фіранками, з-за яких до кімнати просіювалось яскраве світло. Біля вікна, читаючи книжку, сиділа Жозефіна.

— Хочу бути тими сторінками, які ти гортаєш, — хрипким голосом промовив Моцарт і усміхнувся, відчувши одразу, як його пересохлі вуста почали кровити.

Жінка стрепенулась. Відклавши книжку, вона хутко підійшла до нього.

— Дякувати Богу! — з полегшенням сказала вона. — Тобі краще?

— Будь-кому стане краще, якщо про нього дбає ангел.

Жозефіна усміхнулась, глянувши на нього з невимовною любов’ю.

— Розпоряджусь, аби тобі принесли щось поїсти.

— Стривай, — він взяв її за руку, — дай мені намилуватися тобою. Якщо треба хворіти, щоб бачити тебе біля свого ліжка, то я готовий не одужувати.

— Що ти таке кажеш? — вона поклала руку йому на чоло. — Знав би ти, як всі хвилювалися за тебе. І не тільки в цьому домі. Побачиш, скільки листівок тобі надіслали з побажанням скорого одужання.

— Хто надіслав? — не зрозумів Франц.

— Віце-губернатор, директор поліції, головний капельмейстер з театру, наш дорогий друг Кароль Ліпінський... І багато інших, кого ти зачарував своєю музикою, — мовила жінка. — Окрім того, багато цікавляться, чи є можливість запросити тебе до свого дому вчителем музики... Отже, дорогий маестро, можете потроху перебирати пропозиції. В Лемберзі тепер чимало впливових людей, які готові заопікуватися вашим майбутнім.

— Шкода, що я цікавий їм тільки як учитель. А не як творець музики.

— Не все одразу, мій дорогий...

Вона взяла зі столу бронзового дзвоника й подзвонила. За хвилину до кімнати зайшла служниця.

— Маріє, — звернулась до неї господиня, — звели, щоб приготували панові Моцарту свіжий курячий розсіл...

— Так, пані, — відповіла та.

— І ще нехай... — Жозефіна несподівано замовкла.

Франц звів на неї погляд і побачив, що вона ледь тримається на ногах. Праву руку жінка піднесла до чола, а лівою сперлася на стіл, аби не впасти.

— Пані, — злякано вигукнула Марія й кинулась до неї.

— Все гаразд, — спробувала заспокоїти її та, — просто голова запаморочилась...

— У вашому стані треба більше відпочивати й краще їсти, а не тільки доглядати за кимось, — тут вона скосила оком на Моцарта, але тієї ж миті затнулась.

«У вашому стані? Що це значить?» — хотів повторити Франц, але вчасно стримався. Було й так все зрозуміло — Жозефіна «при надії». Жозефіна чекає на дитину. Від свого чоловіка. Це, зрештою, природно для заміжньої жінки. Природно, але ж, Господи милосердний, як це пережити йому?..

Жозефіна намагалася упіймати його погляд, проте він затулив очі рукою, вдаючи, що його разить світло з вікна. Врешті-решт, господиня і служниця вийшли. Тоді він звівся на ноги й почав одягатися. Думки миготіли в голові, наче лиховісні тіні. «Чому вона вирушила за ним до Жовкви? Чому тоді не дозволила поїхати звідси? Якби він зараз був десь в Австрії, йому б не довелося дізнатися цю новину! Зараз би він почувався значно краще!..»

Він почав шукати поглядом свого сюртука, коли раптом, побачив на підлозі сіру картку. Піднявши її, Франц упізнав візитівку Фредеріка Альтмана... Хвилинку поміркувавши, він заховав її в кишеню й пішов до дверей. Йти було ще важко. Та заледве чи міг би він почуватися тепер краще, якщо гарячка відступила тільки цієї ночі. Пересиливши себе, Моцарт зійшов сходами. За брамою гомоніла вулиця.

Погода в місті виявилася пречудовою. Весна впевнено панувала в повітрі й, здавалося, проникала в душі перехожим. То там, то там з’являлися усміхнені обличчя й чулися веселі голоси.

З передмістя долинали пахощі розквітлих дерев, різкий запах диму й фарби. Підходящий час, аби розпочати щось заново. Нову п’єсу чи нову сонату... Натомість жодного бажання, окрім як померти, всередині молодого Моцарта не було.

Перейшовши місток через Полтву, Франц минув костел єзуїтів і через пасаж Андреоллі вийшов на площу Ринок. Ступивши не більше сотні кроків, Франц зрозумів, що мимоволі йде на Личаківську, до будинку, адреса якого була на візитівці Фредеріка Альтмана. Він був переконаний, що цей чоловік чекає на нього. Втім, якби хтось запитав зараз у Франца, звідки в нього така містична певність, то заледве той зміг би відповісти. А точніше, промовчав би... Адже Моцарт був переконаний, що Альтман чекає саме на нього і саме цієї миті.

Будинок під номером дев’ять на Личаківській нічим не вирізнявся серед решти. Звичайна сіра кам’яниця з потрісканими дверима. Вони виявились відчиненими, і Франц обережно зайшов досередини. Тут панував напівморок і дух плісняви та