Богдан Вікторович Коломійчук - Моцарт із Лемберга

нечистот. Дерев’яні сходи вели нагору, де виднілося невелике вікно. Крізь нього пробивалися слабкі промені світла, невпевнено обіцяючи, що людина, яка наважиться піднятися на наступний поверх, має примарні шанси не скрутити собі в’язи.

Сумніваючись, Франц став на першу сходинку й прислухався. Під невеликою вагою його тіла та заскрипіла, проте витримала. Тоді він ступив ще крок, далі ще один, доки не опинився біля вікна. Дихати стало трохи легше, тут вже не тхнуло так, як унизу, і взагалі було безпечніше. Та Франца раптом охопили сумніви, і він вже готовий був спуститися знову донизу, вийти на вулицю й піти звідси геть, коли ж над ним почувся голос Альтмана:

— «Лишайте сподівання всі, хто входить...».[31] Якщо тільки я правильно процитував.

Моцарт підняв голову. Чоловік поглядав на нього згори і, здавалося, привітно усміхався.

— Піднімайтеся сюди, молодий чоловіче. Хай вас не лякає те, що ви бачите довкола себе. Моє помешкання має значно достойніший вигляд, запевняю...

Промовивши це, він зник. «Що ж, тепер піти звідси буде безглуздо», — подумав Франц. Подолавши ще один ряд сходів, Моцарт опинився перед відчиненим входом до передпокою. Вже без вагань він переступив поріг.

Всередині було доволі затишно. У передпокої вловлювався легкий запах східних прянощів, що нагадало Францові кав’ярню у Відні, де вони востаннє бачилися з братом. Від цього спогаду стало гірко й радісно водночас. Радісно, бо він по-справжньому любив свого брата ще змалечку. Сумно, бо це був день, коли він уперше дозволив собі різкі слова про матір. І хоч вже досить багато часу минуло відтоді, й майже у кожному своєму листі він просив у неї вибачення, а Констанція запевняла у відповідь, що все забуто, жодної образи вона не відчуває, а лиш найгарячішу материнську любов, отруйний осад лишився в душах обох.

За передпокоєм була чимала вітальня, облаштована на східний манер: низький столик посередині, довкола якого лежали подушки. На стінах висіли килими і гарно оздоблена арабська зброя. Було тут також чимало коштовного східного посуду та картин. Щоправда, Франц побачив і звичну для лемберзьких помешкань софу. Проте серед цієї казкової печери Алі-Баби, вона виглядала як річ, яку тут ненадовго залишили і от-от мають звідси винести.

— Це для тих, кому буває аж надто незвично в моєму помешканні, — пояснив Альтман, прослідкувавши за поглядом гостя. — Тому, де сісти, вибирайте самі.

— Бачу, вам дуже подобається Схід, — промовив Франц.

Він все ще не міг дати раду своєму зачудуванню.

— Подобається? — мовив той. — Ні, навряд чи це підходяще слово... Схід — це моя пристрасть! Я зачарований Сходом!.. Усе найкраще до Європи прийшло саме звідти. Математика, медицина, астрономія... І навіть християнство, — віра, в основі якої лежать біль і страждання, — також прийшло зі Сходу.

— В основі християнства не біль, а надія, пане Альтмане, — заперечив Моцарт.

— Радше безнадія і страх, юначе. Це приблизно те, що зараз відчуваєте ви. Хіба ні?

— Звідки ви знаєте, що я відчуваю?

— Ось ми й повернулися до того, на чому завершили попередню розмову. Пригадуєте? Я казав, що мені відомо про вас усе. Зокрема й про ваш страх і душевні муки.

— Знаєте, я, мабуть, піду, — мовив Франц. — Не знаю, чому прийшов до вас, але...

— Щоб позбавитися своїх мук, — перебив Альтман. — Ви нікуди не підете. І не тому, що я змушу вас залишитись. Аж ніяк! Як бачите, двері мої відчинені, а сам я навряд чи силоміць зможу стримати молодого чоловіка, нехай і ослабленого гарячкою... Ні, пане Моцарте, ви залишитесь, бо неприродно тікати від того, хто здатен подарувати вам відраду.

Франц відчув, як цей чоловік несподівано заволодів його волею. Він готовий був його слухати і, здавалось, наче покірний лакей, виконав би будь-який його наказ.

— Я знаю, що причина усіх ваших страждань — це та жінка, від якої вам невимовно важко відвести погляд, навіть якщо в залі, окрім неї, ще ледь не сотня людей, — продовжив Альтман. — Я знаю, як ви докоряєте собі через це нестерпне бажання гріха з нею. Хто б міг подумати! Порядний освічений молодий чоловік, вихований у найкращих католицьких традиціях, насправді переповнений тваринною низькою хтивістю... Скільки разів ви уявляли собі, як зриваєте з неї одяг, наче з якоїсь шльондри, як володієте її тілом!

— Припиніть, — прошепотів Моцарт.

Вуста його нервово затремтіли, а обличчя заливав піт.

— Але вам пощастило, мій друже, — не зважав на нього той, — її роздирають такі самі бажання. Повірте, вона понад усе хотіла би віддатися вам. Опинившись з вами наодинці, опустися так низько, як тільки можливо... На саме дно, Франце. Туди, де шалені коханці досягають найбільшої насолоди.

Альтман на хвилину замовк і наповнив два бокали вином. Один із них він простягнув гостеві. Той узяв, проте не поспішав навіть пригубити — не хотілося.

— І от найбільша несправедливість в тому, мій друже, — сказав Альтман, сідаючи на свою «європейську» софу, — що ледь не щодня вашою прекрасною Беатріче насолоджується цей смердючий бугай Кавалькабо. Точніше, грубо її бере, зачинаючи своїх дітей...

— Припиніть, чорт забирай! — закричав Франц і пожбурив свій бокал у стіну, вціливши ним прямісінько в шумерський щит. Від удару бокал розлетівся на друзки, а вино розтеклося темними плямами на килимі.

Запала мовчанка, під час якої чулося тільки важке дихання гостя.

— Даруйте, я... Відшкодую, — видихнув він, — все відшкодую.

— Дрібниці, — спокійно відповів Альтман.

Він відставив свій бокал і, звівшись на ноги, підійшов до Франца.

— Сядьте...

Підтримуючи того під руку, господар провів його до софи, на якій перед цим сидів сам. Він дивився на Моцарта приязно і з якимось співчуттям.

— Скажу правду, таким ви мені більше подобаєтеся, мій друже, — мовив Альтман. — У ваших грудях запанувала буря! Шторм. Такі почуття справжні, їх не сфальшуєш. І вони безцінні... Тепер я вірю, що ви можете писати справжню музику. Музику, достойну генія. Достойну пам’яті вашого батька.

Франц звів на нього очі.

— Ви казали, що знали мого батька. Де й коли ви з ним зустрічалися?

— Під час його подорожей. Подорож — це стан, необхідний митцю і є для нього природним. Саме в мандрах світом генії стають геніями... Бо хто знатиме про них, якщо ті лишатимуться на місці? Я був ледь не на кожному його концерті,