Богдан Вікторович Коломійчук - Моцарт із Лемберга

ледь не в кожному куточку Європи. Найкращі з них, найуспішніші відбулися завдяки мені. Я був за його плечима, мов янгол. Чи радше — замість янгола. Надсилав до нього найкращих розпорядників концертів у Римі, Парижі, Празі, Мюнхені... Я непомітно спостерігав, коли він та його батько, ваш славний дідусь, вели перемовини. Я доклався до його успіху. Ба більше, це я створив із нього безсмертну легенду. Так, як перед тим створив легенду зі стариганя Гайдна... А тепер уявіть, дорогий Франце, що ви раптом дорівнялися у своїй славі до великого Моцарта! Чи ж не про це мріяла завжди та й мріє досі ваша люба матінка?.. Хоч, безперечно, найбільше би це справило враження на неї. На пані Жозефіну Кавалькабо. Тієї ж миті, мій друже, як ви усю здобуту славу й багатство покладете біля її ніг, вона стане вашою. І ця жінка знайде виправдання своєму вчинкові. Адже вона віддасться генієві, а не звичайному вчителеві музики. Генії, як ви знаєте, безсмертні. І тому, хто поряд з ними, також дістається дещиця цього безсмертя. Щоби бути поряд із генієм, варто пожертвувати всім земним і буденним.

Коли він замовк, Франц довго не міг прийти до тями. Слова Альтмана звучали в його голові, мов церковний дзвін. Вони бентежили й втішали його одночасно.

— Що ж... далі? — врешті запитав він.

Господар дому всміхнувся. Потім підійшов до секретера і витягнув з шухляди, чималий списаний рівним почерком аркуш паперу.

— Далі? — перепитав він. — Далі вам слід підписати ось цей документ.

— І що в ньому?

— Прочитайте, — мовив Альтман, простягаючи йому аркуш. — Тут план ваших майбутніх подорожей, а також адреси театрів, концертних залів, салонів. Ще дати прийомів у найповажніших осіб Європи. Нижче — імовірні суми ваших гонорарів. Гонорари будуть залежати від продажу квитків, як ви розумієте... Але, впевнений, продажі будуть пристойними.

— Але... звідки ви знаєте все наперед? — здивувався Франц.

— Досвід дозволяє передбачити навіть найменші дрібниці, — пояснив той, — я можу помилятися, проте незначно.

Моцарт відчув, що горло йому починає душити сухий кашель. Губи також пересохли. Він торкнувся їх рукою й помітив, що на долоні лишився ледь помітний слід крові.

— Що ж потрібно від мене? — ледь чутно прохрипів він.

— Нічого, — не зводячи з нього погляду, сказав Альтман, — просто підпишіть.

— І все?

— Пізніше повідомте мене, коли бажаєте вирушити в турне... Хоча б за півроку до першого концерту.

Господар дому приніс йому перо й чорнило.

— Скільки діятиме наша угода? — запитав Франц, заносячи руку з пером над документом.

— Доки ви самі захоче, пане Моцарте.

Він забрав у нього підписаний аркуш і, почекавши, доки висохне чорнило, сховав у шухлядку того самого секретера.

Гість зрозумів, що йому час іти. Рушивши до виходу, він раптом затримався біля самих дверей.

— Пане Альтмане, ви сказали мені, що знали багатьох музикантів, — озирнувшись, промовив Франц.

— Саме так.

— А чи знали ви Луку Саркочевіча?

— Знав. Чому ви запитуєте?

— Кажуть, він страждав від меланхолії. І врешті наклав на себе руки.

Помовчавши, Альтман відповів:

— Це правда, дорогий маестро. Але у вас інакший шлях. Зовсім інакший.

Розділ V

Мсьє Відок

Мюнхен, вересень 1820 року

Після концерту публіка не поспішала залишати театр. Люди продовжували обмінюватися враженнями, сидячи на своїх місцях в залі, прогулюючись у театральному фойє, хоча більша частина слухачів усе ж таки вийшла назовні й згромадилася на площі перед Баварською Оперою. Вечір був приємний: призахідне сонце спадало на будівлі й міські дерева м’яким лагідним світлом, а прохолодний осінній вітерець, що прогулювався вулицями, не давав можливості надміру нагріти їх.

У театрі щойно закінчився фортеп’янний концерт Моцарта із Лемберга, як називала Франца тутешня преса. Щоправда, не лише тутешня. За останні роки він чимало виступав у Берліні, Варшаві, Данціґу, Парижі та навіть у російських містах, і всюди газетярі й критики писали, що Галіція може пишатися, адже не кожному краю пощастило гостити в себе нащадка генія. Франц також тішився. У кожному місті до його послуг були найкращі музичні зали, куди приходила найвишуканіша публіка. Фредерік Альтман не збрехав... Раз на півроку Франц отримував від нього листа, в якому той чітко розписував, де й коли той мусить відіграти концерти. Альтман навіть резервував для нього покої в готелях і додавав до свого листа квитки на диліжанси. Все, що залишалося Моцартові з Лемберга, — це зосередитися на музиці та якнайкраще виконувати її перед своєю щоразу новою публікою.

Щоправда, критики доволі стримано писали про його композиторський хист. Віддаючи належне його майстерності як піаніста (Франц часто виконував твори Моцарта-батька, фортеп’янні речиталі Сальєрі чи, наприклад, рондо маестро Йоганна Гуммеля), вони зазначали, що публіка чекає дещо більшого від сина неперевершеного генія. Як писала французька «Le Figaro», «...цьому, без сумніву, талановитому галицькому віденцю мало бути просто добрим піаністом чи цікавим композитором. Йому слід бути щонайменше Богом музики, який змусить публіку йому поклонятися. Так, як свого часу поклонялися великому Моцарту...»

Франц не зважав на ці ущипливі зауваження критиків. По-перше, тому, що не вважав це справедливою оцінкою своєї творчості. Хто вони, ті писаки? Що вони тямлять у музиці? Чи хтось із них створив бодай одну мелодію?.. По-друге, хвилювання впливали на нього, як недуга: тремтіли руки, думки розліталися і він довго не міг зосередитися за інструментом. Тому Франц просто перебігав очима газетні публікації, не заглиблюючись у зміст.

Та зовсім уникнути хвилювання не вдавалося. І причиною неспокою були листи від Жозефіни. Він отримував їх коли-не-коли в різних містах і, прочитавши, виходив з дому й подовгу блукав вулицями. Минуло багато часу, відколи вони бачились востаннє, а листи цієї жінки до нього досі були наповнені теплом та ніжністю: «Щовечора, любий Франце, я молюся за тебе. Молюся й пригадую водночас, які на дотик твої руки, як звучить твій голос і сміх. Я прошу Бога, аби ти якнайшвидше повернувся живим та здоровим до Лемберга. Де на тебе чекає принаймні одне любляче серце...» Та іноді в листах пані Кавалькабо прочитувався розпач: «Я знаю, що винна перед тобою, мій найдорожчий Моцарте. Винна в тому, що не зуміла стримати свого почуття до тебе. Хтозна, як усе б склалося, якби