Олена Гриб - Право на шанс, Олена Гриб

Насправді все обернулося кошмаром.

Я обхопила незнайомця за плечі і стиснула пальці на руків’ї кинджала, що, згідно з традицією, стирчала з-за краю його широкого пояса. Полегшено усміхнулась. І згадала, що треба зменшити швидкість бігу, перш ніж за щось хапатися.

Мене розвернуло лицем до переслідувача. Клинок описав широке півколо, пройшовся по рукаву дворянина і шиї найближчого до нас коня. Вузьке лезо розрізало щільну тканину, як бритва, і прокреслило довгу криваву смугу на кінській шкурі.

Мої дії стали першою тріщиною, що пробігла тонким льодом людського життя. Залишалось дочекатися другого удару…

Коні сполошились, карета ринулася вперед, прямо на чистильника. Він виплюнув кілька лайок і відскочив убік.

– Тихіше, тихіше! – злякано промовив незнайомець, піднімаючи руки. – Не гарячкуй, люба.

Мій погляд випадково пробіг по землі і наткнувся на мішечок з червоними зав’язками.

«Впустила?» – я бездумно нахилилася, щоб підняти його, і побачила: плата катові все ще бовтається на моєму зап’ясті.

– Не чіпай! – страшним голосом рикнув невідомий і стиснув кулаки. – Геть! Це не твоє!

Десь неподалік клацнув батіг.

– Що ви робите? – тепер у голосі пана-черевомовця була неприхована паніка. – Що… Не розверта…

Його змів вихор збожеволілих коней, їхні копита вирвали жмути трави поруч із моїми руками, а колеса карети пройшлися краєм сукні.

– Ворота! Швидше! – кричав хтось. – Ворушіться, нездари!

– Біжи, дурненька, – знову почула я голос, що давав поради, і доносився він від мішечка аристократа. – Це твій шанс.

– А чистильник? – прошепотіла я. – Де він?

– Прямо за тобою, гуско! Вперед! Про нього подбають!

Другі червоні зав’язки врізалися в зап’ястя, і я підхопилась на ноги. Обернулася. Стражник, що раніше приніс мені ключ, став на шляху Зарлата.

– Воно того варте? – незважаючи на розбиту губу, говорив кат рівно і злегка байдуже. – Іди, і я забуду про це.

– Вона того варта, – невпевнено відповів хлопець, переминаючись із ноги на ногу. – Біжи, Тає!

І я нарешті зірвалася з місця, бажаючи якомога швидше опинитись якнайдалі від палацу, де заради мене помирала людина, яку я, здається, почала згадувати.

Запізнілі сльози застилали погляд. Я мчала вперед, намагаючись вивітрити з голови спогади, що не личили княжні.

– Ти взагалі бачиш, куди прешся? – вимогливо кричав голос із мішечка. – Якщо вірити покажчику, там річка!

Але мені було байдуже.

Я зрозуміла, чому забула обличчя того хлопця.

І я вирішила, що відтепер ніколи не стану причиною чиєїсь смерті.