Олена Гриб - Право на шанс, Олена Гриб

6.4

 

Пробігши повз важкі двостулкові двері, я вистрибнула у відчинене вікно, крізь яке міг проскочити і вершник на коні. Тут мене чекав неприємний сюрприз: квітник, що в день мого повноліття був клаптиком землі із тонкими зеленими пагонами і куцими кущиками, перетворився на зарості троянд. Втім, у порівнянні з чистильником їхні колючки не мали значення.

Не зменшуючи швидкості, я пролетіла крізь кущі і закричала, дивлячись на свої голі руки з глибокими подряпинами. Судячи з відчуттів, обличчю дісталося менше, а на ноги краще було взагалі не дивитися.

Зарлат статечно вийшов крізь двері й зупинився.

Так, я нарешті згадала його ім’я.

Я сама колись лякала ним недругів!

Вартові біля воріт старанно витріщалися на травичку і бруківку, кілька панянок запищали і зникли в саду, навіть якийсь незнайомий смаглявий пан із дивною усмішкою на обличчі, що тільки-но виліз із карети, опустив очі.

Я зло вищирилася. Ну ні, навіть не сподівайтеся залишитись осторонь! Можна відвернутися, думаючи про власну шкуру, але нелегко вдавати, ніби нічого не відбувається, у відповідь на пряме прохання.

Час, проведений за ґратами, зробив мене слабкою. Раніше відстань між будівлею палацу і воротами була дрібницею, а зараз коліна затремтіли на півдорозі, а легені спалахнули вогнем і відмовлялися дихати. Я шкутильгала, судорожно ковтаючи повітря і не думаючи про те, яке враження справляє моя червона фізіономія з відкритим ротом. Позаду повагом крокував кат.

– Хто вона? Синюшна, як утоплениця, – сказав незнайомець біля карети, хоча я могла заприсягтися: його губи не ворухнулись. – Злодійка? Тому за нею біжить чистильник?

– Звідки мені знати? – цього разу приїжджий відкрив рот. – Не лізь ні в що, Ферне.

Людей, що розмовляли із собою, я зустрічала й раніше. Деякі з них розважали публіку черевомовленням, інші доживали свій вік під наглядом родичів або слуг. І нехай той смаглявий чоловік не здавався божевільним, глядачів для його вистави тут не було.

«Бідолаха! Ще молодий, а розум, як кажуть, тю-тю. Дуже вдало… Карета багата, має вийти», – вирішила я і змінила курс прямо на нього.

– Біжи швидше, ледащо! – Я чітко почула кроки за спиною і зрозуміла, що кат здогадався про мій задум. – Та вона ж справжнє дитя черепахи і равлика! А чистильник спритний… Гей, хазяїне, й тобі не завадило б зайнятися фізичними вправами!

Скошена при самій землі трава здавалася глибоким мохом, у якому потопали ноги, а кляті квітники, рівномірно розкидані подвір’ям згідно з наказом нинішньої княгині, перетворили мій шлях на справжню смугу перешкод. Троянди… Вони мали подобатися кожній дівчині, але тоді їхні бутони, що увібрали в себе усі відтінки червоного, я б назвала найпотворнішого річчю у світі.

– Поверни, гуско! Вліво… Не так круто! Розумниця! О! Ну й мавпа! Як можна загубити туфлю на рівному місці? – Завдяки коментарям пана, що грався в черевомовлення, я немов бачила себе в дзеркалі. Не сказала б, що відображення обнадіювало. – Чого ти кульгаєш, тюхтійко? Ні, не повертайся! У-у-у! Неможливо! Як ти дожила до своїх років, якщо не вмієш думати? Скинь другу й біжи! Що ж ти коїш, безмозка? Не на доріжку! Сподобався гравій твоїм п’яткам? Вліво! Не обертайся! Петляй, якщо хочеш його випередити!

Я несподівано заспокоїлася. Нехай незнайомець і не дружив з головою, та він був на моєму боці, до того ж чистильник поки не досяг успіху. Ба більше, дивний приїжджий пан висловив ідею про те, що мені вдасться втекти! Він вірив, що потрібно просто докласти трохи більше зусиль… Шкода, не його ноги залишали криваві сліди на траві.

– Хазяїне, вона ж мене чує! Точно! Поглянь на неї! Вона все розуміє! Гей, нещасна, кивни, якщо…

– Замовкни, демоне, – чітко вимовив невідомий, блиснувши завеликими для його обличчя зубами. – Це наказ.

Очевидно, на цьому черевомовницькі штучки мали закінчитися. Божевільний чи ні, кожен гість князя дорожив своєю шкурою і відчував, коли пахне смаленим.

Я стиснула кулаки і зробила останній ривок, розраховуючи проскочити між приїжджим і кіньми. Гадаю, на моєму обличчі з’явилася крива посмішка. Темний камзол смаглявого пана, розшитий срібним листям, страшенно не гармоніював із вузькими світлими штанами, злегка розтягнутими на колінах, і запиленими черевиками. Складалося враження, ніби він похапцем приміряв святкове вбрання, та й не спромігся його зняти. Неймовірно, але навіть наввипередки зі смертю я примудрялася помічати такі речі. Ось що значить освіта благородної дівиці… Цікаво, справжня княжна теж зубрила правила світського життя, чи вона народилася з ними в голові?

Широка посмішка незнайомця різко зів’яла, і він зрушив з місця, щоб, не дай боги, мої забруднені чорнилом руки не осквернили його благородне тіло. Я минула цього доморощеного черевомовця за мить, радісно посміхнулась, спробувала негайно втілити план у життя…

І почалася колотнеча.

В моїй уяві те, що сталося згодом, було вкрай нехитрим. Лівою рукою я збиралася схопити жертву за плечі, правою – витягнути з-за його пояса невеликий, всипаний коштовностями кинджал (жоден дворянин Тавенни не покидає будинок без цяцьки, що символізує шляхетне походження) і приставити його до горла чоловіка.

Відверто кажучи, ця дрібничка і зброєю не вважалась, але страх мав значення, особливо для тих, кого лякали лише примари родового замку. Головне – дістатися до воріт! Нехай варту не хвилювала моя доля, та вони б не проігнорували загрозу життю вельможного члена суспільства. А там, на людній вулиці… Хотілося думати, що там вдасться або втекти, або зажадати справедливого суду. Хоча який суд, якщо злочину ніколи й не було?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍