Олена Гриб - Право на шанс, Олена Гриб

ГЛАВА 7.1. Гарні попутники?

 

– Все добре, Тає. Добре. Не кричи, ти зі мною.

Я підхопилася на ноги, не в змозі одразу збагнути, куди зникли прохолодні води бурхливої Осинки, що зімкнулися над моєю головою.

– Знову щось наснилося? – турботливий голос Ферна ніяк не пасував до гидливо зморщеної фізіономії баронського синка, що втупив у мене зарозумілі блакитні оченята.

Сон… А нехай і так! Я малодушно сподівалася, що кошмари припинились назавжди. Коли востаннє це було? У Йоржі? Чи ще раніше? Клята пам’ять! Чому вона не дає змоги насолодитися гарними спогадами, яких у мене точно накопичилося більше, ніж поганих?

– Де всі? – прохрипіла я, з подивом виявивши, що горло немов розірване зсередини, а дихати вдається лишень ротом. – Що зі мною?!

– Спочатку сядь. – Артан вказав на сидіння за моєю спиною. – Витри шмарклі і прикрий рот, я не хочу від тебе заразитися.

– Заразитися? Чим?!

– Застудою, чим же ще! – Як на мене, пихатий нащадок Ведмедів виявляв чудеса стриманості, зберігаючи більш-менш нейтральний тон. – Ти ніколи не хворіла? У дитинстві, наприклад? Чи поки поневірялася підворіттями, трясучись від голоду і холоду? Стій! Не смій на мене чхати!

Наче когось цікавила його думка!

Я покопирсалась у кишенях ковдри-плаща, ледь відшукавши їх серед усього, що добросерда Ів натягнула на мене за ніч. Просторий жмут чистої тканини був на місці, і я з полегшенням витерла мокрий ніс. Ведмедик корчив страшні пики і теж водив по своєму обличчю мереживною хустинкою з якоюсь вишивкою.

– Я завжди вчасно діставала їжу і ніколи не залишалася без даху над головою, – було важко одночасно говорити і дихати. – І я навіть знаю, що таке застуда. Бачила у інших. Можеш ти сказати, де всі, чи мені ще раз чхнути?

Артан мовчки простягнув руку, щоб відкинути полог. Я здивовано виглянула назовні і охнула. Наш повіз зупинився у вдалому місці – прямо навпроти невеликого села, що хоч і розташовувалося трохи віддалік, та, судячи з розмаїття мандрівного транспорту, могло задовольнити потреби втомлених подорожніх.

– А ти чому тут? – Куди поділися сестри, стало зрозуміло без зайвих слів. – Мармизою не вдався, щоб торгуватись? Чи манерами?

Родовитий чванько спалахнув і за мить вистрибнув на дорогу.

– Голота завжди залишиться голотою, – кинув крізь зуби, повернувши полог на місце.

– Квочка ти, Тає, – докорив мені демон. – Хлюст не захотів кидати тебе, хвору, на самоті, а ти… Наступного разу він двічі подумає, перш ніж замахнутися на добру справу.

– Не мели дурниць, – скривила ніс я. – Він лише використовував мене як привід, щоб не тинятися по холоду.

– Можливо, – не заперечував Ферн, – але ти не знаєш цього напевно.

– Знаю.

Я висунула голову назовні, й морозне повітря пройшлося палаючим горлом. Полегшення не було – вочевидь, у цьому випадку клин клином не вибивався.

– Куди зібралася? – рикнув демон. – Сядь!

Начебто він міг мене зупинити!

Нагріті покривала і численний верхній одяг залишилися всередині, а я, щільніше вкутавшись у свій ковдровий плащ, стукнула п’ятами об землю.

– Є така хвороба, коли мізки запалюються, – промовив у нікуди Ведмедик, що сидів на перекладині кучера. – Не хвилюйся, тітко, тобі недовго залишилося від неї страждати.

– Швидко лікується? – прохрипіла я, не знаючи, як повернутися під захист шкіряного навісу, зберігши гідність. Варто було послухатися Ферна – моє тіло знову почала огортати слабкість на кшталт вчорашньої.

– Ні, – відрізав Артан.

Деякий час ми мовчки витріщалися одне на одного.

– У тебе очі сльозяться. – Баронський синок першим відвів погляд, але спробував зробити слабачкою мене. – Не стій на вітрі.

– То проведи мене туди, де тепло. До розжареної печі, наприклад, – слова злетіли з вуст перш ніж я усвідомила їхнє значення, проте було пізно повертати назад.

Я й гадки не мала, що коїлося в голові аристократика, але він запропонував мені руку і навіть не скривився, коли я повисла на ній, наслідуючи Ів. Ми попрямували до села, причому Артан терпляче витримував кожне моє спотикання і люб’язно допомагав відновити рівновагу.

Яку гру він почав? Було надто погано, щоб уявляти його приховані мотиви. Хотілося думати, що люди не настільки корисливі, як я вважала. Дуже хотілося повірити хоч комусь.

***

Смішливий товстун Жалак, якому належали дванадцять критих возів із товарами для тавеннського ринку, четверо запасних коней і десять родичів-охоронців, що відпрацьовували тут якісь борги, охоче погодився допомогти нам із транспортом. Не за спасибі, звісно, – малося на увазі, що в Тавенні баронський мотлох стане мотлохом купецьким. В куточках губ Ведмедика блукала посмішка. Він вважав цю угоду вкрай вигідною, торговець теж задоволено потирав руки.

Ми не були підозрілими. Три жінки, з яких лише одна може твердо стояти на ногах, та неміч чоловічої статі не несли небезпеки. Прокляття, але ж спочатку ми взагалі не збиралися приєднуватись до купця!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍