Олена Гриб - Право на шанс, Олена Гриб

– Коней у селі немає. Караваном заправляє торговець, та він уперся, як осел, і відмовляється продавати найслабшу шкапу менше ніж за п’ять срібних монет, – коротко повідомила Мела. – Каже, тільки за такої ціни він ризикне залишитися без запасного коня. Сама розумієш, Тає, це просто відмовка. Ніхто не дасть п’ять серебринок за кульгаву кобилу. Чимось ми йому не сподобалися…

– Я казала, що треба заплакати! – ображено надула губи Ів. – Ніхто мене не слухає, навіть рідна сестра.

– Ти ж плакала, забула? – зупинила її чаклунка. – Причому по-справжньому. Допомогло? Гаразд, – примирливо продовжила вона, оскільки у Ів затремтіли повіки в передчутті чергової порції сліз, – почекаємо інших попутників. День чи два погоди не зроблять.

– Скажи краще, тиждень чи два, – хмикнула я. – Але твоя правда, до торговця чіплятися зась. Про його дванадцять возів краму і охорону з кухонними ножами замість мечів та саморобними арбалетами напевно поінформована кожна собака, тому грабуватимуть його обов’язково. Воно нам треба?

Сестри злагоджено переглянулися і разом видихнули:

– Ні!

А біля заїжджого двору, господареві якого багатослівні пояснення Ів закрутили голову настільки, що він ніби як погодився зробити знижку, чекав Ведмедик. Гордовито випнувши груди, він повідомив, що хвилюватися нема про що – з люб’язним дурнем Жалаком домовитися було простіше простого. Купець, мовляв, навідріз відмовлявся мати справу з жінками, оскільки спуститися до їхнього рівня нижче його гідності, а ось чоловіки відразу знайшли спільну мову.

– І вирушає він прямо зараз? – спокійно запитала чаклунка, немов її це зовсім не зачепило. – Вельми цікаво.

– Що ти розповів про нас, Арі? – тривожно підняла очі Ів.

Я запізніло збагнула, що уявлення не маю, як Мела пояснила сестрі нашу подорож. Замовчала правду? Мені в це не вірилося. Але щодо Ферна вона ж збрехала… Щоправда, в разі демона причина була вагома.

– Він назвався Артаном із Білок, який супроводжує свою хвору тітку і племінниць, що опікуються нею, – поки баронський синок збирався з думками, мій невидимий друг прояснив ситуацію. – Ми прямуємо в Тавенну до якогось Ритика з Первоцвітів, знаменитого тамтешнього травника. З грошима у нас скрутно, та ще й кінь здох, а тітці все гірше й гірше… Скупа чоловіча сльоза остаточно розтопила сплав із самодурства та жадібності, який називають серцем торгаша, і Жалак погодився допомогти. В обмін на повіз, оскільки брати гроші з бідних і хворих Творець забороняє. Ні, це не я придумав – купець сам так сказав, запитайте його баронську світлість!

Напевно, збоку наша компанія видавалась донезмоги кумедною. Її центром була висока чаклунка в пухнастій кролячій шапці і товстій в’язаній куртці. За одну руку Мели чіплялася мініатюрна пухкенька Ів, по самий ніс замотана квітчастою хусткою, а на іншій висіло об’ємне згорблене опудало в дірявій ковдрі – власне, я.

Нехай різниці в зрості між мною і чаклункою за звичайних обставин не було, зараз я почувалася недолітком, бо ж моя нахилена маківка ледь сягала її плеча. І всі ми дивилися повз Ведмедика, чиї потерті замшеві чоботи досить пристойного вигляду, приталене вовняне пальто і кудлата «мужицька» шапка доводили: для нього дійсно настали не найкращі часи.

Невеликий дисонанс в образ пристойного, але збіднілого пана вносили лише чіткі білі сліди на пальцях, що залишилися після продажу всіх сімейних коштовностей «заради тітоньки». Їм треба було б хоч трохи потьмяніти і не виглядати насмішкою над бідністю.

– Наскільки я розумію, відповідь зайва? – ліниво перепитав аристократик і, задерши підборіддя, відвернувся. – Корисно мати на побігеньках демо… – він запнувся. – Демовичка. Милого маленького безневинного демовичка, який і шпигувати вміє, і кошмари насилати, і… Хм, на що він ще здатний, тітко?

– Ходімо. – Чаклунка проігнорувала випад баронського синка і, не особливо церемонячись, потягла нас із Ів до повоза на тракт. – Заповзятливий купець уже і коней запріг, причому не поскупився на двох. Я не вірю, що його розжалобила історія нашої сімейки. – Вона насупилася. – Він чомусь заспішив… Пізно відмовлятися, тепер він вважає наш транспорт своїм. Гей, Артане, поквапся! Їжі ми з Ів купили, не хвилюйся. – Мела поправила лямку сумки, що звисала з її плеча. – І поки ми йдемо, я поясню всім, чому не можна навіть уві сні проговоритися про монети Таї і про те, що я робила в лікарні.