Анітка Санніфео - Наречений для Саламандри, Анітка Санніфео

Розділ 21. Записка від невідомого

Я вийшла на двір Академії, розгублено оглядаючись на всі боки. Єсенію я помітила на лавці під великим деревом, що було вкрите білим дрібними квітами.

– Привіт, ну і як це називається? – втупилася в неї, вперши руки в боки.

– Це все заради тебе, Саламандро, – Єсенія підняла на мене сміливий погляд.

– Чому ти не спитала в мене чи я того хочу, я тобі довіряла!

– Бо я встигла тебе вивчити. Ти намагаєшся відштовхнути від себе те, що призначено тобі Вищими Силами.

– От тільки не починай! Чого б їм так зі мною носитися, навіть якщо вони є, то я точно не маю ніякого впливу на цій чи іншій планеті…

– Хтозна, – знизала плечима дівчина. – Але Тайпан зацікавився тобою. Недарма він оплатив для тебе цей курс.

– Пф, – тільки й вигукнула я. – Ми з ними бачилися всього нічого. З чого б це?

– Ти це вже не мене питай. Ходімо, тут є дуже затишний ресторанчик із місцевими смаколиками.

– Давай, – легко погодилася я.

Дорогою я розпитала дівчину про те, що мене найбільше цікавило після лекції – чому тут не можна користуватися смартфоном, але студенти записують лекції за допомогою планшету.

– Планшет у Фаерії має інше призначення, – погодилася Єсенія. – Тут він слугує нотатником, окрім програм для читання та запису інформації, там більше нічого немає. У Фаерії не існує інтернету чи чогось подібного, також немає фотокамер…

– Як же немає, коли журналістка з Палацу робила знімок за допомогою кулі.

– Це магічна куля. Вона записує інформацію та вміє її зберігати та обробляти.

– Так це по суті комп’ютер.

– По суті так. Але вони кличуть то магією, – Єсенія посміхнулася. – Проходь всередину. Ми якраз на місці.

Ми розмістилися за круглим столиком на м'яких диванчиках, та я з цікавістю оглядала дуже вишуканий інтер'єр закладу.

Високі стелі, стіни, що прикрашені візерунками та рунами нагадали мені єгипетський храм, на руїнах якого ми побували з бабусею одного разу. Тут грала тиха музика, і відвідувачів у цей час було досить багато. Нам принесли меню, і я втупилася у літери та картинки, намагаючись зрозуміти скільки ж тут буде коштувати обід та чи вистачить мені тих монет, що дала бабуся.

– На ціни не дивись, – помітивши мою розгубленість промовила дівчина.

– Оплачувати обід теж буде Тайпан? – зиркнула на неї.

– Тихіше. Не треба так кричати. Сьогодні я тебе пригощаю. Ти стала студенткою Академії. Треба це відсвяткувати.

– Тоді допоможи обрати, бо я геть розгубилася, – попросила я.

– Авжеж.

Єсенія переглянула меню та зробила замовлення офіціанту, що якраз підійшов до нашого столика.

І вже за кілька хвилин нам принесли тарілку з коржиками, прикрашені зеленню та якийсь соус до них.

– Це одна з традиційних страв Фаерії. Вони зроблені з сочевиці  та спецій. Дуже ніжні!

– Схожі на оладки, – прокоментувала я.

– Дійсно схожі, – погодилася Єсенія.

Далі офіціант поставив перед нами тарілки з… Пельмені? Хінкалі? Принаймні зовні було дуже схоже. Вироби з тіста були политі бульйоном й також прикрашені гілочкою ароматної зелені.

– А це пельмешки?

– Це буймос* (*вигадана назва страви). Таких ти ще точно не їла. Вони зроблені з тіста та ніжного м’яса буйвола. У горах імперії багато цих тварин й місцеві навчилися готувати їхнє м’ясо неперевершено.

– Смак незвичний, але дійсно ніжні та смачні, – прокоментувала я, скуштувавши шматочок.

Наостанок нам принесли рисові бублики та незвичайний, але дуже смачний чай з молоком тих самих буйволів. Воно має насичений ніжний смак, а ще дуже щільне та густе.

Загалом місцева кухня мені сподобалася, ми вже хотіли повертатися додому, коли до нашого столика підійшов офіціант та поклав на стіл конверт:

– Прошу мені вибачити, шановні террі, але вам просили передати це, – він схилив голову та швидко пішов.

– Що це? – не зрозуміла я.

– На конверті стоїть твоє ім’я – відкривай, – наказала Єсенія.

– «Саламандро, якщо хочеш жити – забирайся геть з імперії», – на листку була акуратно виведена лише один рядок. І що мені з цим робити?

– Ти чого? – Єсенія торкнулася мого плеча й перевела погляд на цю записку. – Це жарт такий?

– Не думаю, – відповіла я. – Поверни мене додому.

– Додому тобі теж не можна. Забула вже? Ми повідомимо Палац. Ходімо, варто порадитися з Кузьмою. Він досвідчений та розумний чоловік.

Ми розрахувалися та вийшли з закладу, і я поглянувши на дівчину запитала:

– Між вами щось є?

– Ні, ні, ти чого! Авжеж, ні, – відповіла Єсенія. – По-перше, він старший за мене на тисячу років. Він справжній Хранитель… А по-друге… Він колись давно мав родину. І він не любить це згадувати. Краще не торкайся цієї теми в його присутності.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍