Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
протеоми, ми все одно є великі краплини води, де плавають
мінерали. Раніше чи пізніше котрий-небудь із місцевих мікробів
знайде спосіб, як цим скористатися. І такий самий процес
відбувається і в протилежному напрямі. Щоразу, коли ми
здійснюємо дефекацію, ми вкидаємо у довкілля мільярди
бактерій.
— То що, зараз ви розкажете, як нам до вітру ходити? —
вигукнув якийсь чоловік.
Елві відчула, як фарба заливає їй щоки й шию. Навіть Лусіїне
обличчя було холодне та байдуже, і дивилася вона в пустку.
— Я тільки хотіла сказати, що, коли ми робитимемо це
правильно, то матимемо захищене, чисте довкілля. І ми не
ходитимемо в оті руїни й не вирощуватимем урожаї на
відкритому повітрі, бо…
— …бо ви гадаєте, ніби ми досі робили це не так, як слід, — по-своєму закінчив її думку чоловік, що сидів біля Лусії. То був
великий чолов’яга з припорошеними сивиною скронями й
щетиною на щоках постійно сердитого обличчя. — Але не вам це
вирішувати.
— Я розумію, що тут ми зіткнулися зі складною ситуацією, —
сказала Елві захриплим з відчаю голосом. — Але всі ми вже
живемо у цій масивній чашці Петрі, й я приготувала список
кількох невеличких жертв, які всі ми можемо робити, аби, дивлячись із наукової перспективи…
Чолов’яга поруч Лусії Мертон побуряковів і похилився
наперед, зціпивши кулаки на стегнах. Мов який хижий звір, утопив він очі в Елві.
— Я вже отак-о нажертвувався вашій науці — ситий нею по
саму зав’язку! — сказав він голосом, у якому забриніла погроза
насильства. Лусія поклала руку на зап’ястя чоловіка, аби його
стримати, але й решта авдиторії перейнялася його обуренням.
Шумно засовалися тіла на сидіннях, тихе галу-балу багатьох
злилося в суцільне сердите гудіння.
«Хоч би хто вбив Траїнґа, убивця той, либонь, сидить у цьому
приміщенні», — подумала вона. І незагайно в голові їй ще
промайнуло: «А якого біса я тут стирчу?»
Тут підвелася Керол Чівеве, з виразом тривоги на обличчі.
Вона непокоїлась за Елві.
— Може, ми якось іншим разом повернемося до цього
питання, докторе Окойє? — запропонувала вона. — Пізно вже, й
люди потомилися, еге ж?
— Так, — пробурмотіла Елві. — Так, звісно.
Її шкіра палала від сорому. Елві пройшла назад, до свого місця, а тоді й його проминула, вихопилася на вулицю й сама, в тій
дедалі густішій пітьмі, рушила до своєї хатинки. Її туфлі рипіли
по гравію та брудяці. Повітря було прохолодне й пахло немов
обіцянкою дощу. Не пройшла й пів дороги, обережно ступаючи
під майже чорним світлом зірок, коли це чийсь голос зупинив її.
— Я перепрошую за мого тата!
Елві обернулася. Там ледь видніла дівчина, щось трішечки
густіше за довколишню темряву. Якась ледь темніша тінь. Елві
сама собі подивувала: це ж вона подумки дякує, що не чоловічий
зупинив її голос.
— Та все гаразд, — мовила вона. — Здається, я виступила трохи
не до ладу.
— Ні, справа в ньому, — заперечила дівчина, ступивши крок
ближче. — Ви б нізащо не порозумілися з ним. Мій брат загинув, і відтоді тато вже не той чоловік, що був колись.
— О! — мовила Елві. А тоді ще: — Я співчуваю вам.
Дівчина кивнула головою, пошаруділа чимсь, і в її руці
розцвіло зеленаве світельце, не яскравіше свічки, й тіні впали на
обличчя дів чини. Гарна, десь як і завжди юність буває гарна, але
як постаршає, подумала Елві, то стане, либонь, такою красунею, як і її мати.
— Ти донька лікарки Мертон, — мовила Елві.
— Фелсія, — відрекомендувалася дівчина.
— Приємно познайомитися з тобою, Фелсіє, — сказала Елві.
— Я можу провести вас додому. Якщо ви без ліхтарика.
— Та не взяла, — сказала Елві. — А мала б прихопити.
— Усі десь-щось забувають, — мовила дівчина, рушаючи
вперед. Елві мусила підбігати підтюпцем, аби не відстати від неї.
Метрів десять пройшли вони мовчки. Елві відчула: дівчина
намагається зважитися на щось. На якесь признання — чи й на
погрозу? На щось небезпечне. Елві сподівалася, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі», після закриття браузера.