Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь

Жидове лице зморщилося.

— Яку послугу? Якщо така послуга, що можна зробити, то чого ж не зробити.

— Не розбалакуй. Вези мене до Варшави.

— До Варшави? Як… до Варшави? — перепитав Янкель, і від здивування його брови і плечі піднялися вгору.

— Не розбалакуй. Вези мене до Варшави! Хай там що, а я хочу побачити Остапа, сказати йому бодай одне слово.

— Та що ви таке кажете? — жид аж пальці розчепірив на обох руках. — Хіба ж пан не чув, що його…

— Знаю, все знаю: за мою голову дають дві тисячі червінців. Склали ж їй, дурні, таку ціну. Я тобі дванадцять дам. Ось тобі дві тисячі зараз! — Бульба висипав із шкіряного гамана дві тисячі червінців. — А решту коли повернемося.

Жид миттю вхопив рушника і накрив ним червінці.

— Славна монета! — сказав він, покрутив одну в пальцях і взяв на зуб.

— Я б тебе не просив, я б і сам якось знайшов дорогу до Варшави, але мене можуть десь упізнати й схопити прокляті ляхи. Я на вигадки не мастак. А ви, жиди, на те й створені, ви й чорта обдурите, бо знаєте всякі штуки. Ось чому я прийшов до тебе! Та й у Варшаві сам я нічого не зроблю. Хутчій запрягай підводу й вези мене!

— А як же, ви собі міркуєте, я можу сховати пана?

— Та вже ви, жиди, знаєте як: у порожню бочку чи куди там.

— Як то — в бочку?! Всяк подумає, що там горілка!

— Ну то й що? То й добре.

— А що ж тут доброго? Ох, Боже мій! Як можна таке придумати! Хіба пан не знає, що Бог створив горілку на те, аби всяк її куштував? Там усі такі ласі до неї, що Боже борони! А особливо військовий народ: бігтиме верстов п’ять за бочкою, продовбає дірочку, побачить, що не тече, та й скаже: «Жид порожню бочку не повезе! Мабуть, тут щось є».

— Ну, то накрий мене рибою на возі.

— Ох, вей мір! Не можна, їй-богу, не можна! Там скрізь на дорогах люди голодні, як собаки. Розтягнуть усе і намацають пана, хоч як стережи!

— То вези мене хоч на чортові, тільки вези!

— Стривайте, стривайте! Тепер дорогами возять багато цегли. Там будують якісь фортеці. Нехай пан ляже на споді воза, а я закладу його цеглою. Пан здоровий, кремезний, то нічого, що буде важкенько. А я зроблю у возі дірочку знизу, щоб годувати пана.

— Роби як знаєш, тільки вези!

І через годину віз, навантажений цеглою і запряжений двома конячинами, виїхав з Умані. На одній із них охляп сидів довготелесий Янкель, і його довгі кучеряві пейсики щоразу розвівалися під ярмулкою, коли він підгуцувався на шкапині.

VIII

На той час, коли це діялося, на прикордонних межах не було ще ніяких митників та об’їждчиків — цієї Господньої кари для торгового люду, і тому кожен міг везти все, що йому заманеться. Якщо ж хтось і брався до трусу чи до ревізії, то робив це переважно задля власного задоволення, особливо коли на возі були привабливі речі чи харч і якщо його власна рука мала неабияку вагу і силу. Але на цеглу ніхто не зазіхав, і віз безперешкодно в’їхав у головну міську браму.

Бульба у своїй тісній клітці чув тільки шум-гам, вигуки візників та й більш нічого. Янкель, підгуцуючи на своїй коротконогій, запорошеній конячині, покружляв трохи містом і завернув у темну вузеньку вуличку, яку називали Брудною, або ще Жидівською, бо тут і справді мешкали чи не всі варшавські жиди. Ця вулиця дуже нагадувала вивернуті нутрощі задвірків.

Здавалося, що сонце сюди не зазирало ніколи. Зовсім зчорнілі дерев’яні будинки з безліччю висунутих із вікон жердин, на яких сушилося шмаття, ще дужче згущували морок. Зрідка між ними червоніла цегляна стіна, але й та вже у багатьох місцях почорніла. Лиш де-не-де горою траплялася тинькована латка, яка блищала на сонці нестерпною для ока білизною. Тут усе різало око: труби, ганчір’я, лушпиння, викинуті розбиті чани. Кожен викидав на вулицю всякий непотріб, примушуючи перехожих милуватися цією покиддю. Янкель, сидячи на коняці, трохи-трохи не діставав рукою до жердин, що тяглися через вулицю від будинку до будинку і на яких висіли жидівські панчохи, куценькі панталони і вуджена гуска. Іноді з ветхого віконця визирало доволі гарнюнє личко єврейки, вбраної в потемніле намистечко. Купа жиденят, замурзаних, обідраних, з кучерявими чубчиками, верещали і качалися в грязюці. Рудий жид з обсипаним ластовинням лицем, схожим на горобине яйце, виглянув із вікна й заджеркотів до Янкеля своєю тарабарською говіркою, після чого той відразу заїхав до одного двору. Вулицею ішов ще один жид, пристояв, також встряв у балачку, і коли Бульба вибрався нарешті з-під цегли, то побачив трьох жидів, що вели жваву розмову.

Янкель обернувся до нього й сказав, що все буде зроблено, що Остап сидить у міській в’язниці, і хоча сторожу вмовити важко, однак він сподівається влаштувати йому побачення.

Бульба зайшов разом із трьома жидами до кімнати.

Ті знов заджеркотіли своєю незрозумілою мовою. Тарас поглядав на кожного з них. Щось його дуже вразило. На грубому і збайдужілому обличчі раптом спалахнуло якесь живе полум’я надії, тієї надії, яка часом навідує людину на останній межі відчаю. Його старе серце забилося, як у юнака.

— Послухайте, жиди! — сказав він, і в його голосі було щось урочисте. — Ви все на світі можете зробити, дістанете будь-що навіть із дна морського, і недарма є приказка, що жид самого себе вкраде, якщо тільки захоче. Звільніть мого Остапа! Дайте йому нагоду втекти від диявольських рук! Ось я обіцяв цьому чоловікові дванадцять тисяч червінців, — я накину іще дванадцять. Усе, що маю, — дорогі кубки, закопане в землю золото, хату й останню свитину продам і складу з вами довічну угоду, що все добро, добуте мною на війні, ділитиму з вами навпіл!

— О, не можна, панонцю! Не можна! — сказав, зітхаючи, Янкель.

— Ні, це неможливо! — сказав іще один жид. Усі троє жидів перезирнулися.

— А якщо спробувати? — сказав третій, боязко поглядаючи на тих двох. — Може, Бог допоможе?

Тепер вони всі троє заговорили німецькою. Бульба, хоч