Лариса Лешкевич - Від вічного кохання лише неприємності, Лариса Лешкевич

Обов'язок, який Веста виконувала кожні шість місяців протягом ось вже кількох століть обтяжував її, а перехід зі світу у світ згідно з давньою традицією – стомлював, залишаючи по собі неприємний  осад.

Але вибору не було. Добре вже й те, що традицію спростили і замість семи воріт їй потрібно  пройти лише троє.

Веста розпустила волосся, одягла вінок, прикрасила ліве зап'ястя важким дорогоцінним браслетом, обрядилася в довгу, напівпрозору сукню і повільно попрямувала гулкими лабіринтами порожнього замка до вузьких гвинтових сходів, що круто вели вниз – у підземелля.

Суцільна  темрява звична, і  для відьмі – не перешкода, тому немає потреби запалювати вогонь.

Веста впевнено пройшла в найдальшу частину підземелля, зупинилася біля стіни,  що була густо обліплена пліснявою, зімкнула повіки і, ритмічно розгойдуючись з п'яти на носок, прочитала заклинання.

Кам'яна стіна безмовно впала, відкривши мерехтливий червоними відблисками, перехід.

З легким, безнадійним зітханням ступила Веста в крижану, криваву напівтемряву. Наприкінці коридору палала  вогненна стіна: так заведено з часів споконвічних – вогонь очищає і дає початок новому життю.

– Прошу дозволу пройти крізь першу браму! – голосно промовила Веста, зірвала з голови вінок, жбурнула  його у вогонь і байдуже увійшла в саме жерло бурхливого полум'я.

Задумливо минула наступний крижаний коридор. Що вона скаже володарю  цього разу?

– Прошу дозволу пройти крізь другу браму!

І тепер уже у вогонь полетів дорогоцінний браслет.

Коридор упирався у майже прямовисні, стікаючі вниз – і в нікуди сходи. Вузькі сходинки ковзали під ногами, і тільки магія дозволяла Весті утримувати рівновагу. 

Вібрації іншого світу сильно відрізнялися від земних, і це завдавало досить неприємних, хворобливих відчуттів, які  не можна  було подолати, а   тільки перетерпіти.

– Прошу дозволу пройти крізь третю браму! – промовила Веста, кинула вогню свою сукню, і за межу ступила зовсім оголеною.

Але нагота відьму не збентежила. Вона швидко піднялася по чергових сходах  – ніби виринула з-під землі під яскраве сонячне проміння  – і опинилася перед величезним кам'яним будинком, що потопав в густій ​​зелені персикових і яблуневих заростей. 

Біля входу в будинок росло гранатове дерево, обсипане великими, яскраво-червоними плодами.

Двері їй відчинив страж: величезного зросту напівбик-напівлюдина з важкими, витими рогами на голові і пов'язкою на мускулистих стегнах, що ледве прикриває міць чоловічого єства.

– Доброго дня, Неті, – привіталася Веста.

– І ти не бідуй! Володар  уже чекає, а ось Господині  вдома немає, вона кудись пішла, – відповів страж і раптом усміхнувся якоюсь хитрою, змовницькою усмішкою, – А чутки до Ганзіра доходять швидко…

–  Вибач, Неті поки що нічого не можу підтвердити! –  ввічливо  проказала Веста.

– Ще б пак… – знову вишкірився сторож, обмацуючи –  вкотре! – відверто-хтивим поглядом її тіло, – Не мені дізнаватися новини перш за повелителів! Ну, йдемо!   Ось плащ, накинь…

Веста загорнулася в запропонований вартовим плащ і пішла слідом за ним  в будинок.

Нергал, якого люди з давніх-давен вважали владикою пекла – царства померлих, ніколи не любив темряви та вогкості замкнутих підземель.

Ще Нергала називали богом війни, мору та смерті, але вже кілька тисячоліть жив він на сонячному боці життя, серед квітучих садів, і турботи смертних його мало цікавили: він більше не починав війни, не руйнував імперії і не морив людський рід чумою. 

З усім цим люди вже чудово справлялися  самі, без втручання стародавніх богів.

Але чутки живучи і досі огортали його ім'я страшними і кривавими легендами, що луною долинали з тих початкових часів, коли творці дозволили  своєму творінню – людині –  ступити на шлях пізнання самих себе.

– Володарю… ​​– увійшовши до кабінету, Веста низько вклонилася.

Нергал: високий, з темно-рудим волоссям, смарагдовими  очима, широкими вилицями і чітким, трохи зневажливим вигином рота, неквапливо вистукував пальцями по агатовій стільниці.

–  І наскільки серйозно хлопчик захопився цього разу?

– Скоріше, це не захоплення, а почуття провини, – тихо відповіла Веста, – але як знати!

– Провина?

– Так, Володарю! Тешеб збирається відійти від справ, можливо тому, він з такою легкістю порушив усі традиції і зачарував бідну дівчину.

– А маленька відьма й справді така гарна?