Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 3. Драматичні твори, Микола Васильович Гоголь

людину? Отакого дурня! Та коли вже пішло на правду, то й я хороший. Ну скажіть, будь ласка, от я на вас усіх пошлюся. Ну, чи не йолоп я, не дурень? Заради чого б’юсь, кричу, аж горло пересохло? Скажіть, що він мені? рідня, чи що? І що я йому: нянька, тітка, свекруха, кума, чи що? Задля якого ж диявола, чого, чого я клопочусь за нього, не даю собі спокою, лиха година прибрала б його зовсім? Просто чорт знає чого! От піди ж ти, спитай іноді людину, задля чого вона щось робить! Отакий мерзотник! Яка противнюща, підла пика! Узяв би тебе, дурну животину, та щиглями б тебе в ніс, у вуха, в рот, у зуби, — у всі місця! (У гніві дає кілька щиглів у повітря.) А от що найдосадніше: пішов собі — йому і горя мало. З нього все це, як з гусака вода — от що нестерпно! Піде собі на квартиру, лежатиме та з люльки попихкуватиме. Яке противнюще створіння! Бувають огидні пики, а такої просто не видумаєш; не вигадаєш гірше цієї пики, їй-богу, не вигадаєш. Так от же ні, піду, навмисне поверну його, ледацюгу! Не дам ушитися, піду приведу паскуду! (Вибігає.)

Ява XVIII

Агафія Тихонівна (входить). Справді, так ото серце б’ється, що й не сказати. Скрізь, хоч куди повернусь, скрізь так от і стоїть Іван Кузьмич. От уже правда, що від долі не втечеш. Допіру хотіла була думати зовсім про інше, але хоч за що візьмусь — пробувала мотати нитки, шила ридикюль — а Іван Кузьмич так от і лізе в руку. (Помовчала.) І так от, нарешті, чекає мене переміна стану! Візьмуть мене, поведуть до церкви… потім залишать саму з мужчиною — ух! Дрож так мене й проймає. Прощавай, колишнє моє дівоче життя. (Плаче.) Скільки років прожила спокійно… От жила, жила — а тепер доводиться виходити заміж! Самих турбот скільки: діти, хлопчаки, народ забіякуватий, а там і дівчатка підуть; попідростають — видавай їх заміж. Добре ще, коли вийдуть за путніх, а як за п’яниць або за таких, що готовий сьогодні ж поставити на карту геть усе, що є на ньому! (Починає потроху знову ридати.) Не вдалось і повеселитися мені в дівочому стані, і двадцяти семи років не продівувала… (Змінюючи голос.) Та що ж Іван Кузьмич так довго бариться?

Ява XIX

Агафія Тихонівна і Подкольосін (його випихає на сцену з дверей двома руками Кочкарьов).

Подкольосін (запинаючись). Я прийшов вам, пані, пояснити одне дільце… Тільки я б хотів перше знати, чи не здасться воно вам дивним?

Агафія Тихонівна (опускаючи очі). А що таке?

Подкольосін. Ні, пані, ви скажіть наперед: чи не здасться вам дивним?

Агафія Тихонівна (так само). Не можу знати, що таке.

Подкольосін. Але признайтеся: справді вам здасться дивним те, що я вам скажу?

Агафія Тихонівна. Змилуйтесь, як можна, щоб було дивно — від вас усе приємно чути.

Подкольосін. Але цього ви ще ніколи не чули.

Агафія Тихонівна опускає ще нижче очі; в цей час входить потихеньку Кочкарьов і стає у нього за плечима.

Це от у чім… Але хай краще я вам скажу коли-небудь потім. Агафія Тихонівна. А що ж це таке?

Подкольосін. А ще… Я хотів був, признаюсь, тепер сказати вам, та все ще якось сумніваюсь.

Кочкарьов (про себе, складаючи руки). Господи ти Боже мій, що це за людина! Це просто стара бабська пантофля, а не людина, глум з людини, сатира на людину!

Агафія Тихонівна. Чого ж ви сумніваєтесь?

Подкольосін. Та все якось бере сумнів.

Кочкарьов (голосно). Як це по-дурному, як це по-дурному! Та ви, пані, бачите: він просить руки вашої, бажає сказати, що він без вас не може жити, існувати. Питає тільки, чи згодні ви його ощасливити.

Подкольосін (майже злякавшись, штовхає його, швидко говорячи). Змилуйся, що ти!

Кочкарьов. То що ж, пані? Чи зважуєтесь ви цьому смертному принести щастя?

Агафія Тихонівна. Я ніяк не смію думати, щоб я могла принести щастя… а проте я згодна.

Кочкарьов. Натурально, натурально, так би й давно. Давайте ваші руки!

Кочкарьов. Ну, Бог вас благословить!..

Подкольосін. Зараз! (Хоче щось сказати йому на вухо; Кочкарьов показує йому кулака і насуплює брови; він дає руку.)

Кочкарьов (з’єднуючи руки). Ну, Бог вас благословить. Згодний і схвалюю ваш союз. Шлюб це є така справа… Це не те, що взяв візника та й поїхав кудись; це обов’язок зовсім іншого роду, це обов’язок… Тепер от тільки мені часу нема, а потім я розкажу тобі, що це за обов’язок. Ну, Іване Кузьмичу, поцілуй свою наречену. Ти тепер можеш це зробити. Ти тепер повинен це зробити.

Агафія Тихонівна опускає очі.

Нічого, нічого, пані, це так годиться, хай поцілує.

Подкольосін. Ні, пані, дозвольте, тепер уже дозвольте. (Цілує її і бере за руку.) Яка прекрасна ручка! Чому у вас, пані, така прекрасна ручка?.. Та дозвольте, пані, хочу, щоб цю ж хвилину було вінчання, неодмінно цю хвилину.

Агафія Тихонівна. Як цю ж хвилину? Та це ж, може, дуже скоро.

Подкольосін. І чути не хочу! Хочу ще скоріше, щоб цю ж мить було вінчання.

Кочкарьов. Браво! добре! Благородна людина! Я, признаюсь, завжди чекав од тебе багато в майбутньому! Ви, пані, справді поспішіть тепер швидше одягтися; я, правду казати, послав уже по карету і напросив гостей. Вони всі тепер поїхали просто до церкви. Адже у вас вінчальна сукня готова, я знаю.

Агафія Тихонівна. Як же, давно готова. Я за хвилину одягнуся.

Ява XX

Кочкарьов і Подкольосін.

Подкольосін. Ну, брат, дякую! Тепер я бачу всю твою послугу. Батько рідний для мене не зробив би того, що ти. Бачу, що ти робив із дружби. Спасибі, брат, вік пам’ятатиму твою послугу. (Зворушений.) Наступної весни відвідаю неодмінно могилу твого батька.

Кочкарьов. Нічого, брат, я й сам радий. Ну, підійди, я тебе поцілую. (Цілує його в одну щоку, а потім у другу.) Дай Бог, щоб ти прожив благополучно (цілуються), приємно і в достатках, щоб дітей нажив купу…

Подкольосін. Дякую, брат. Іменно, нарешті тепер тільки я дізнався, що таке життя. Тепер передо мною постав зовсім новий світ, тепер я от бачу, що все це рухається, живе, почуває, так якось випаровується, так якось, не знаєш навіть сам, що воно робиться. А раніше