Ернст Юнгер - Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер

Але тут важко втриматися, щоб іще раз не згадати Свидригайлова. Подібно до того, як шкодують, що Шекспір не виводив частіше на сцену Фальстафа[189], так само шкода, що Достоєвський не розробив детальніше свого, можливо, найважливішого персонажа. Фальстаф і Свидригайлов подібні в тому, що перебувають на доволі комфортабельній відстані від оцінної шкали моралі, від тягаря якої вони позбулися коштом власної репутації. Те, що вони не страждають від втрати почуття честі, а навіть від цього виграють, дає можливість зробити висновок про автономну силу духу.

Отже, в одній розмові з Раскольніковим Свидригайлов говорить про з’яви: «Маю визнати, що привиди являються лише хворим. Але це ще не доводить, що їх ніхто інший, крім хворих, не може побачити — й тим паче, що вони не існують самі собою і для себе».

Безперечно, разом зі слабкістю зростає й чутливість. І це правильно насамперед тоді, коли наближається смерть. Коли хворий починає «бачити» свою смерть, кажуть, що смерть уже близько. Хвороби приносять із собою ще й те, що нормальні барви стають надто яскравими, а особливо червона. І це є не винятком, а передвісником,

Так само й зі сп'янінням. Страхи й веселощі є симптомами вивільнення, тісно пов'язаними з ним. Відомо, що сама близькість, товариство сп'янілих розхитує реальність. Це доводять великі святкування. Саме так площа Александерплац стимулювала розмови, ставала їхнім тлом.

Сьогодні легше знайти досконалу коханку, ніж партнерку для розмов з відповідною літературною та історичною освітою. Великим часом для цього було XIX сторіччя, яке, принаймні в цьому плані, у Франції тривало довше, ніж у нас. Едмонд, що був для багатьох несимпатичним, а для декотрих і лячним, виявився для мене щасливою знахідкою. Він був наділений культивованою пильністю, поряд із ним не втрачалися жодні натяки. Я часто згадую ці опівнічні розмови посеред п'яного гамору, які велися зі сновидною легкістю.

Урешті ми прощалися, й Едмонд знову повертав до свого гарему. Перед цим він іще раз ішов до телефонної будки, аби подзвонити й скасувати виклик, не чекаючи, поки Едіт підніме слухавку. Збудний сигнал та ще й безкоштовний: монетка випала з апарата.

Обпалені крила

Я зробив ще два-три кола навколо площі, на якій тривало пожвавлення. Кількість п'яних зросла; по кутках вони займалися якимись своїми справами. В темних гуртах зблискували поліцейські шоломи. За телефонною будкою, з якої дзвонив Едмонд, якийсь сутенер ділив зі «своєю» гроші. Аби не привертати уваги мордобоєм, він непомітно копав її коліном. Бити її він буде пізніше. З'явилися вуличні торговці непристойними картинками, роззираючись у пошуках клієнтів.

Враження були безбарвніші, але безпосередніші, брутальніші, ніж на Курфюрстендамм. Там публіка була елегантнішою; всі рухалися інакше, м'якше. Дівчата були не такими настирними; з ними можна було заговорити. Важливу роль відіграють також топографічні особливості. На довгій, строкато освітленій вулиці, на проспекті свобода здається менше заторкнутою. Натомість на площі створюється легке враження неуникності. Там немає просування вперед, а тільки кружляння навколо центру, в якому пильнує демон. Сп'яніння тримається міцніше; нафарбовані нічні метелики кружляють навколо світла.

Велике місто рекрутує не лише для казарм, але й для гріхів; з провінції постійно прибуває поповнення, для якого швидко знаходять застосування. Я розмовляв із Едмондом про пробудження, яке має передсмак прокляття, про жахливу конфронтацію емпіричної та моральної людини, її «кращого я», коли ця людина після бурхливої ночі дивиться у дзеркало. Гоґарт проілюстрував цей перехід «від однієї стадії до наступної» у деяких жаских серіях гравюр. Тут можна згадати й млинарських рабів[190]; врешті, це лише одна з можливих ілюстрацій. На кінцевих стадіях, незадовго до краху, стан деяких стає подібним до тих, кому в середньовіччі приписували вплив демонів. Щось таке, як вовтузіння мишей та паразитів, що належить до симптомів п'яного божевілля. Кокаїніст уявляє собі, що в нього на шкірі чи під шкірою сидять таргани й павуки. Його годі переконати в тому, що йдеться про ілюзію відчуття, він розчухує нігтями або якимись інструментами шкіру, завдаючи собі ран.

Жаскими є візії, які супроводжуються маренням, — то справжнісіньке самознищення. Бідолашний чує у напівсні серед несамовитого шарварку, як суд обговорює його справу, опитує свідків, які говорять про жахливі речі. Або наростає лемент юрби, що збирається перед помешканням, бо нібито над містом тяжіють його злочини.

Марення можна також розглядати як якісну зміну. Почуття вини, яке з кожною склянкою відчувалося більше або менше, врешті акумулюється й тисне всією своєю вагою.

Усе це належить до теми зустрічей із самим собою — знищення людини своїм дзеркальним відображенням. Оскар Вайлд зафіксував це з надзвичайною гостротою у своєму «Портреті Доріана Ґрея».

Коли я вперше відвідав залу судових засідань — це було в Ганновері, я ще ходив до школи, — тоді розглядали справу одного чоловіка, якому було близько шістдесяти років. Це був випадок шахрайства, але перш ніж були викладені факти, між суддею та звинуваченим було розіграно інтермецо.

— Спершу ми хочемо зачитати попередні злочини.

— Ні, не варто зачитувати ці злочини — немає такої необхідності.

Так вони обмінялися кілька разів подібними репліками, аж поки дійшло до зачитування. Тут був довгий перелік: дрібна крадіжка, ще в часи учнівства, розкрадання, шахрайство і знову шахрайство з багатьма епізодами, подібними між собою, і всі вони приводили до того самого результату. Чоловік провів за ґратами більшу частину свого життя. На початку судового засідання він мав вигляд одного із ділових людей, яких можна побачити в конторі або у віконечку банку. Очевидно, він знову і знов втирався в довіру; інакше злочини не могли так часто повторюватися.

Коли почалося зачитування, його обличчя змінилося. Воно втратило будь-який вираз, так ніби було позбавлене власного характеру, і зблідло. Воля до захисту, яка відображалася на ньому, тепер зникла. Голова похилилася на груди. Атмосфера в залі стала ворожою: «Так ось ти що за один!» Вирок був готовий ще до того, як його