Олена Гриб - Гра в чужу брехню, Олена Гриб

6.3

 

Знадвору криві хрести було видно чіткіше, і їх усе додавалося. Як не дивно, більшість некромантських атрибутів височіли біля задньої частини огорожі, а не біля відчинених воріт, у яких стояла Зеліна і уїдливо характеризувала кожного з магів. І багато хрестів починали світитися блідим тьмяним світлом…

– Пообіцяй, що відповіси чесно, Початковий. – Маргалінайя теж спостерігала за вулицею і заговорила вперше за весь час після пам'ятної коронації. – Або не відповіси взагалі.

Метаморф кивнув. На той момент він не знав нічого такого, про що не міг би спокійно розповісти. Або промовчати.

– Навіщо ви тут?

Карі зітхнув. Що ж, вона сама вимагала правду…

– Тому що твій син, якого ти хотіла вбити, попросив нас про допомогу.

Принцеса скрипнула зубами:

– Не вбити, а врятувати! Батько знав про це… Та що тобі розповідати, однаково не зрозумієш. Ти навіть уявити не можеш, як жити, коли на голові корона. Це… Уяви приборкувача у звіринці, де немає кліток! Поки у нього батіг, хижаки ховаються і точать зуби, а потім якась дрібна тварина кусає його за руку і… Я хотіла, щоб мій хлопчик навчився виживати! Чуєш, Початковий? Не жити, а виживати! І в мене вийшло! Так, вийшло! Тепер він завжди насторожі, і, сподіваюся, ми зустрінемось нескоро… Люди такі дурні! І батько… Ви вірите всьому, що бачите, але забуваєте, що дивитеся крізь чужі істини. Складно пояснити, еге ж? Їй простіше. Лін… Адже вона ніколи не стане частиною нашого світу.

– Чому?

– Вона чужа, хіба цього недостатньо? Вона все ще хоче повернутися. Не знав? Ха-ха! Не хвилюйся, це неможливо! Але найголовніше – коли вона робить висновки, то часто забуває про особливості цього світу. Правда ж? Правда? Тоді слухай далі. На перший погляд усе просто: в країні давно назрівав переворот, тато через реформи втратив більшість прихильників… Зрозумівши, що надто пізно міняти політику, він спробував врятувати хоч дорослого онука! Фарме вчасно підметушилась і забезпечила собі тепленьке місце, а я… Я отримала другий шанс у невдалий час. Рех якось сказав, що колесо історії не можна ні повернути, ні зупинити, але мені здавалося – після світу Смерті я сама легко розгребу всі справи… Ох, які були плани! Навіть друга історія з двійником у них є. Що, вже? Але…

Криві хрести навколо огорожі спалахнули одночасно, заливши будинок примарним білим сяйвом. Здавалося, воно не просто йшло від некромантських атрибутів, а піднімалося вгору, відбивалося від низько навислих хмар і лише потім падало на землю. Тривожно закричав півень, його крик підхопили інші птахи і заметушилися у дворі. Десь вдалині заіржали коні, почувся надривний дитячий плач, завили собаки…

«Добре, що Маніш утік ще взимку», – полегшено подумав метаморф, уявляючи, яку колотнечу вчинив би зараз «майже одомашнений» пес із Пустки, якби він не приєднався до зграї диких родичів. І обернувся до Маргалінайї.

Принцеси поруч не було. На тому місці, де вона стояла, повільно танув щільний туман.

– Здивований? Богиня Життя не здатна захистити того, хто належить Смерті, хоч я і сподівалася до останнього. Тепер слухай уважно, Початковий! Фарме з роду некромантів, тож її тенета розірве тільки «жива» книга. Батько не хворий, але він повільно втрачає сили. Повільно вмирає! Ти бачив ключ і зможеш створити такий самий, а вона… твоя Лін… Вона знайде потрібну сторінку. – Світло хрестів погасло, однак туман розсіювався й далі. – Стривай! Он там, за хрестами! Дзеркальний півмісяць?.. Навіщо? Невже це я – не справжня? Я не з потойбіччя?.. Тоді хто я? Ф’єрі? Не вірю… ні! Ні! Будь ласка, ні! Ні… Тож некроманти лише створили шлях силі, яка знищує мене, і попереду немає нічого… Я була ширмою! Виходить, Фарме… Невже я помилялась?! Вона некромантка, ф’єрі не її стихія… Вона теж приречена? І батько! Ні, не батько, а… як його назвати? Хто він мені, га? Хто, якщо я – не я?! А час… його вже мало… краще поспішати… краще… Знищ їх, Початковий! Знищ творців ф’є…

Останні слова Її Високості заглушилися радісним галасом з-за огорожі, що несподівано змінився криками болю і страху. Стало так ясно, ніби сірі хмари раптом розійшлися, хоч на землю впало кілька крапель дощу. Блиснуло… не в небі – біля воріт. Порив вітру приніс запах горілої плоті.

Зеліна парила в повітрі. Карі ніколи не бачив її такою – надзвичайно мовчазною і одухотвореною, богинею, що спокійно дивилася зверху вниз і без краплі сумніву на обличчі обривала нитки людських життів. Вона ніби мала на меті знищити всіх некромантів і методично виконувала план, не помічаючи, що супротивники не намагаються ні чинити опір, ні бігти, а лише стоять на колінах, закривши голови руками, і просять помилування. Криві хрести лежали на бруківці упереміш із обвугленими тілами тих, хто повертав принцесу. Скільки їх було? П'ятнадцять або двадцять, може – більше… І з кожною миттю число трупів росло.

«Чому вони не тікають?» – думав метаморф, обережно наближаючись до побоїща. Нюх довелося «прибрати» – нехай Карі і вважав себе звичним до всього, зір пристосовувався до жахливої картини легше, ніж ніс.

– Хто прийде з війною в мою оселю, залишиться навічно біля її стін!

Карі дивився на руду і не вірив, що це та сама жінка, поруч з якою він прожив стільки років.

«Хоч би Лін не вийшла з підвалу…» – крик чергової жертви, яку наздогнала помста богині, перервав його думки.

Він мав зважитися. Мав згадати, що Первісні були першими творіннями цього світу, мав припинити безглузді вбивства, мав стати на шляху смерті…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍