Олена Гриб - Гра в чужу брехню, Олена Гриб

«Ну чому ж ви не біжите?!» – пошепки кинув метаморф застиглому в безнадійній покірності натовпу і стрибнув.

Здавалося, час зупинився. Люті зелені очі наближалися дуже повільно, але Карі знав – за його власними рухами людині встежити неможливо.

«Впізнає чи ні?!» – руде волосся богині майоріло на вітрі, немов язики полум'я, ще більше посилюючи відчуття небезпеки, що йшло від неї.

Зеліна не могла не розуміти, що коїться навколо, проте в тому, чи зможе вона відкинути образ небожительки і повернутися до повсякденності, метаморф сумнівався. Сильні почуття зазвичай так просто не відступають, і, можливо, пізніше Зеліна витре кілька сльозинок у пам'ять про передчасно покійного сусіда… Ну ні, уславитися завдяки героїчній смерті він ніколи не прагнув!

«Впізнає – чи – ні?!», – а наступної миті руки Карі обхопили богиню, і вони разом впали на землю. Точніше, мали б упасти…

Сліпуче спалахнуло, перед очима метаморфа попливли яскраві кола.

– Це трохи компрометує, як гадаєш? – наче й не було нічого, поцікавилася руда, повільно плануючи вниз і не помічаючи ваги чоловіка, що висів на ній. – Ого, наш хлопчик почервонів! Які пристрасті, подумати тільки… Благаю, не говори, що й ти намагався мене зупинити!

Карі розтиснув пальці, почуваючись дурнем. Треба ж, рятівник магів, захисник некромантів… Про смерть задумався!

Земля боляче вдарила в п'яти, та метаморф лише подумки згадав Реха, розуміючи – в цьому лють богині точно не винна. Але ж якби він нагадав про своє існування дещо раніше, хтось із трупів трупом не став би.

– «Помста, що розколола небеса», – задумливо промовила Зеліна, опускаючись на лавку. – Або краще – «Володарка Життя, що дарує смерть». Так, другий варіант подобається мені більше. Вибач, що? Не розчула, думки були зайняті іншим. Хочу скласти баладу про цей день, і треба придумати звучний заголовок. То що там?

– Зел, – Карі проковтнув клубок у горлі, – ти тільки що вбила десятки людей. Навіщо?!

– Десятки? – Руда недовірливо подивилася на співрозмовника, ніби визначаючи, чи не сміється він. – Вісімнадцять якихось некромантів ти називаєш людьми? Гаразд-гаразд, не закипай, я визнаю, що трохи погарячкувала, дюжини було б цілком достатньо… Так, це жарт, метаморфський хлопчику, і так, мені анітрохи не соромно. Ще щось? Тільки без нотацій!

– Навіщо, Зел?

Лін стояла на ґанку і дивилася вдалечінь, немов боячись зустрітися з ким-небудь поглядом. В її тоні не відчувалось осуду, але богиня здригнулася:

– Щось дізналася про книгу? Ні? Тоді йди назад! – зло випалила вона, безуспішно приховуючи збентеження – як би зневажливо не ставилася Зеліна до моралі, думка чарівниці для неї було важливою.

– Просто цікаво, що змусило тебе втратити голову, – тихо промовила Лін, долаючи сходинки. – Маги дошкуляють нам уже давно, а з нервами у тебе все прекрасно… До речі, де принцеса?

– Озирнись, подруго! Немає принцеси! Нема! Повернули її на той світ!

– Обійшовши твій захист? Це ж неможливо. Я читала – людям не під силу впоратися з магією богів! А звідки не-люди в Кіраті? Ну, крім нас? Хіба що Лан прибув до Арголіна… Як правитель до правителя, або щось таке. Алана Ділейна напевно зацікавило те, що тут коїться.

Руда презирливо відмахнулася:

– Лан? Ха! Він майже як ти: руйнує, хоч і може трохи чаклувати. Беріть вище: це зробив бог!

– І ти злякалася, – з розумінням вимовила Лін.

– Рех… – тихо прошелестіло від вхідних дверей. – Боги вправі забирати свою власність… А кому належу я, ніхто не знає…

– Ти жива, тож мені, – невдоволено нагадала богиня, яку слухняна і непомітна магиня страшенно дратувала.

– Я жива, так, – без емоцій промовила Ельміра. – Але я – книга… Тому в мене немає бога.