Ірина Кузьменко - Один постріл , Ірина Кузьменко

Розділ 19

Даніель міцно тримав за руку. Мені навіть страшно було уявити, що він зараз думає, тим більше той покидьок назвав його «Еріком». Ох чорт, оце так уляпалася. Якщо я зірвала операцію, це буде крах.

Ми спустилися на перший поверх. Піймала себе на думці, що потрібно знайти Авалін і забрати сумку з кімнати для персоналу. Різко висмикнула руку. Даніель зі злості штовхнув мене в коридор. Мовчав. Просто дивився в очі й мовчав.

— Мені потрібно забрати речі, — прошепотіла й з-за спини чоловіка помітила рух.

Недовго думаючи, притиснулася до нього й поцілувала. Швидко, палко й нестримно.

«Дурепа», — насварила себе. Знайшла час для поцілунку.

Декілька чоловіків пробігли повз нас. Відсторонившись, я з полегшенням видихнула. Не дивлячись на чоловіка, схопила його за руку й ми побігли в кімнату. Швидко забрала речі, і вже через чорний вихід втекли.

— Авалін, чорт, я не попередила її! — оглянулася й зробила крок назад.

Даніель перехопив мене за талію і потягнув за собою. Не встигла щось відповісти, як побачила, що декілька чоловіків вибігли з клубу й почали стріляти в нашу сторону. З грудей вирвався крик. Чоловік заштовхав мене в машину, сів поряд і натиснув на газ.

— Ви-бач, за все, і за поцілунок також, — вичавила із себе ці слова й при новому пострілі пригнулася.

— Якщо виживемо, обов’язково поговоримо про твою неадекватну поведінку! — гнівно промовив Даніель. — Операція зірвана. Останній шанс — причал!

Поглянула на Дана й лише зараз помітила, що в нього був навушник у вусі.

Даніель виїхав на шосе. У дзеркалі помітила, що позашляховик прямував за нами. Один удар, і моя голова зустрілася з панеллю. Перед очима пролетіла гавань, будівлі, люди, і на декілька хвилин подумала, що й моє життя. Машину наздоганяли. Ще кілька ударів, пострілів, і я зрозуміла, що це все. Автівка на швидкості кілька разів перевернулася…

У тіло боляче врізалося скло. Було тяжко дихати. Я заплющила очі й навіть не могла закричати. Паніка охопила мене й разом із нею — страх та пекучий біль. Не знаю, скільки часу пройшло, доки я змусила себе розплющити очі. У животі стирчало скло. Даніеля поряд не було. Глибоко вдихнула й відчула, як горло почало пекти. По щоках потекли сльози. Пролунали нові постріли й крики людей.

— Даніелю! — надірваним голосом закричала.

Незважаючи на біль вибралася з машини. Вхопила те кляте скло та з усієї сили вийняла з живота. Відчайдушно закричала. По щоках знову потекли сльози. Дотягнувшись до куртки, приклала її до живота. У голові пульсував страх, адреналін, ненависть до себе, до Карла та Джері, до всього світу. Через кілька хвилин агонії почула кроки.

— Міро! — голос Даніеля змусив підняти голову. Чоловік взяв на руки. — Тримайся, маленька! Все буде добре!

Я повторювала його слова, але розуміла, що нічого доброго вже не буде.

 

Даніель

 

Операція в клубі була зірвана. Карл Дагмар втік. Встигли перехопити товар у порті й затримати повірену людину Карла та інших його посіпак, у тому числі й Грега. Операцією займалася Ауріка, а я поспішив із малою в лікарню. Вперше так хвилювався за чиєсь життя. Вперше проклинав себе, що не зміг зупинити її, або ще краще, змусити повернутися на батьківщину. Тепер, через свою слабкість, вона лежить вся в крові, у цьому жахливому вбранні, а лікарі говорили, щоб я не переймався, що шанс є, і надали мені першу медичну допомогу.

— Кровотечу зупинили. Дівчині потрібний відпочинок, і, Даніелю, мені також потрібні її документи. Ми повинні дівчину оформити, — сказав знайомий лікар.

— Освальде, з документами може виникнути проблема, — чесно зізнався.

— Даніелю, тоді вранці варто забрати її. Я не зможу довгий час тримати дівчину в лікарні. Сам розумієш.

Я кивнув. І лікар додав:

— Даніелю, їдь додому й відпочинь! Ти сам у жахливому вигляді, а завтра приїдеш і забереш свою дівчину.

Знову кивнув і понуро поїхав додому. По дорозі встигнув зателефонувати Ауріці. Нічого втішного, але разом із тим роботи також вистачить. Приїхавши додому, відразу пішов у ванну кімнату. Опісля, як тільки голова впала на подушку, відразу заснув.

Прокинувся від телефонного дзвінка Ауріки. Вона була стурбованою і запитала, чи буду я сьогодні? Відповідь — ні! Мені сьогодні потрібно терміново забрати Мирославу, і в мене є рівно година до обходу лікарів.

Щоб не підставляти Освальда, я дуже швидко зібрався. На порозі в лікарню мене вже чекав Освальд.

— Дівчина прокинулася, і перше, що вона запитала, — де ти!

Від його слів я трішки став веселішим, але розмови з нею також чекав напруженою. Освальд швидко розповів, що потрібно робити з раною, щоб скоріше загоїлася. Варто було мені зайти в палату, як я розтанув, ніби морозиво на сонці.

— Даніелю! — дівчина повільно піднялася на ліктях і простягнула руку. Я взяв її долоню. — Даніелю, я так хвилювалася за тебе. Коли прокинулася в лікарні, ледве з розуму не зійшла. Забери мене звідси. Я тебе благаю!

Стиснув її руку й кивнув.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍