Володимир В'ятрович - Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій

створення незалежної України. Усі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані й після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники».

Через брак документів і таємність страт досі важко встановити точну кількість націоналістів, заарештованих і розстріляних у контексті виконання наведеного вище наказу. Очевидним, однак, лишається те, що з кінця 1941 р. ОУН(б) остаточно перейшла з категорії ситуативних союзників до числа ворогів нової гітлерівської імперії.

Подібно до ОУН(б) мельниківці також підготували й на початку німецько-радянської війни вислали на Схід похідні групи, які прагнули організувати українську адміністрацію на зайнятій вермахтом території. Користуючись тим, що бандерівці вступили в конфлікт із німецькими спецслужбами з початку липня 1941 р. і привернули до себе їхню основну увагу, мельниківці зуміли проникнути в захоплений 19 вересня 1941 р. Київ, який на кілька місяців став центром діяльності ОУН(м) в Україні. 5 жовтня 1941 р. у Києві з ініціативи мельниківців було скликано Установчі збори зі 130 найвизначніших представників української інтелігенції столиці. На зборах було ухвалено рішення про створення Української національної ради (УНРади) на чолі з професором М. Величківським. Збори також прийняли «Декларацію УНРади» й «Відозву до українського народу». В обох документах були висловлені сподівання на відновлення української держави й переказані вітання голові ПУН А. Мельнику. Рада взяла на себе обов’язок представляти український народ перед німецькою окупаційною владою, а також розпочала формування українського самоврядування в Києві. Уже до середини жовтня 1941 р. УНРада сформувала Київську міську управу на чолі з професором О. Оглоблиним. Мельниківці обійняли ключові посади в самоуправлінні Києва, Чернігова, Житомира й Харкова.

Початком завершення легальної діяльності ОУН(м) стала організована нею в листопаді 1941 р. акція відзначення 20-річчя Базарської трагедії. Вшановуючи пам’ять учасників Другого зимового походу армії УНР, яких більшовики розстріляли в Базарі, мельниківці зібрали 40-тисячну українську демонстрацію. Налякані таким розмахом національного руху в колишній підрадянській Україні, німці вже 20 листопада 1941 р. заборонили діяльність УНРади, а в січні-лютому 1942 р. заарештували й розстріляли в Бабиному Яру майже весь мельниківський актив Києва та Наддніпрянщини: І. Рогача, Я. Оршана, О. Телігу, М. Телігу, І. Кошика, І. Ірлявського, І. Яковенка та ін. Загалом за першу половину 1942 р. у Бабиному Яру було розстріляно 621 члена ОУН(б) та ОУН(м).

Зазнавши такого потужного удару, уцілілі керівники мельниківської організації до кінця 1942 р. поступово перевели своїх членів у підпілля та перейшли на антинімецькі позиції.

«Поліська Січ» отамана Бульби

(І. Патриляк)

Уперше абревіатуру УПА в роки Другої світової війни використали не оунівці, а їхні ідеологічні конкуренти. Відродити Повстанську армію через двадцять років після її створення поставив собі за мету прихильник Державного центру УНР в екзилі, уродженець Волині Тарас Боровець, який став широко відомим під псевдонімом, запозиченим у гоголівського героя Бульби.

Тарас Боровець ще в міжвоєнний період мав контакти з представниками еміграційного уряду Української Народної Республіки, за проукраїнську діяльність був ув’язнений у польському концтаборі Береза-Картузька. Вереснева кампанія 1939 р. застала його на території центральної Польщі. 1940 року він нелегально перетнув кордон і опинився на території УРСР, де, згідно з вказівками уенерівських міністрів, мав організовувати антибільшовицький партизанський рух. У перші дні німецько-радянської війни Т. Боровцю разом із групою однодумців вдалося роззброїти червону міліцію в районному центрі Сарни Рівненської області й заволодіти містечком. З приходом до Сарн німецької армії Т. Боровець був призначений комендантом поліції Сарненського округу. Під приводом боротьби з радянськими оточенцями, які сконцентрувалися в районі Прип’ятських боліт і жили за рахунок пограбування місцевого населення, Т. Боровець дістав дозвіл на створення з українців групи чисельністю 1000 бійців. Для озброєння цього формування було видано трофейні радянські гвинтівки та кулемети. Т. Боровець доволі швидко набрав аж близько 3000 добровольців, які без особливих проблем зуміли розбити й виловити оточенців. Уже наприкінці серпня 1941 р. отаманові вдалося опанувати доволі велику територію в трикутнику між Пінськом, Сарнами й Олевськом. Саме до Олевська Т. Боровець переніс штаб своєї організації, яку назвав «Поліською Січчю».

Таке автономне життя частини Полісся тривало до листопада 1941 р., коли нацисти згадали про існування в їхньому тилу непідконтрольної «республіки». Бульбі запропонували підкоритися німецькій цивільній адміністрації рейхскомісаріату Україна. Амбітний отаман відкинув принизливі пропозиції й 16 листопада 1941 р. розпустив свою «Поліську Січ», перейшовши на нелегальне становище. Наприкінці листопада — початку грудня 1941 р. Т. Боровець заходився формувати власний партизанський загін на базі колишніх поліських січовиків. У грудні 1941 р. він офіційно назвав свої нечисленні відділи Українською повстанською армією. Загони отамана Бульби на зламі 1941—1942 рр. не проявляли особливої збройної активності, натомість здійснювали доволі успішні пропагандистські акції, які надзвичайно швидко зробили ім’я отамана Бульби й абревіатуру УПА популярними серед поліського населення. Тож не дивно, що саме цю назву перехопили в Бульби-Боровця націоналісти, сформувавши власну партизанську армію.

Створення УПА: структура й чисельність

(І. Патриляк)

Події на фронтах на зламі 1941—1942 рр. продемонстрували, що війна набуває затяжного характеру, а офіційне приєднання до антигітлерівської коаліції США остаточно поховало сподівання держав Осі на можливість досягнення переможного результату в протистоянні із союзниками.

Для українського визвольного руху вироблення нової політичної лінії в умовах тотальної війни та жорстокої окупації було завданням колосальної ваги та складності, яке вимагало прораховування всіх можливих наслідків і зважування навіть найслабкіших аргументів.

Найпершою дилемою під час вибору моделі поведінки українських національних сил у 1942 р. став пошук формули можливого оптимального поєднання протистояння брутальній окупаційній політиці Німеччини та її сателітів із намаганням не надто зашкодити боротьбі вермахту на антирадянському фронті.

Бандерівці, які свідомо пішли на конфлікт із нацистами ще в липні 1941 р., попри колосальні фізичні втрати й першочергову розгубленість, на початку 1942 р., зуміли швидко перегрупуватися, відновити підпільну роботу в нових умовах, не витрачаючи часу на дискусії та писання до вищих керівників Рейху «меморандумів» (період «бомбардування» рейхсканцелярії різними паперами ОУН(б) пройшла ще влітку-восени 1941 р.). Натомість керівництво ОУН, яку очолював А. Мельник, ще й упродовж 1942 р. марно намагалося своїми зверненнями змінити засади гітлерівської політики стосовно України.

На зламі 1941—1942 рр. Провід ОУН(б) прагнув нелегально закріпити своїх людей в органах окупаційної адміністрації, мілітарних і парамілітарних формуваннях. У підпілля було виведено всіх відомих німцям діячів організації. Зусилля скерували на максимально інтенсивну роботу з підготовки анти-німецького виступу. Однак бандерівці в жодному разі не хотіли провокувати такий виступ передчасно.

Мельниківці з лютого 1942 р. також почали перебудовувати свою роботу в Україні на антинімецькі рейки. Через це