denys storm and arcanum - Далекий край , denys storm and arcanum

– Ніхто не знає, що темрява приховує у собі, тримайся від неї подалі!

– Як Ви?

– Будь обережнішою, вони вже близько, скоро сама все зрозумієш, попередь інших.

– Хто вони?

– Тварюки, у яких душі темніші за ніч, прощавай.

Аня прокинулася, у кімнаті нікого не було, вона спокійно видихнула. Женя ходила вздовж річки, намагаючись заспокоїтися. Напередодні, коли ще був зв'язок із зовнішнім світом, їй прийшло сповіщення про те, що її бабуся потрапила до лікарні із серцевим нападом, хоча стосунки у них були не дуже, але все ж таки вона була її бабусею. Женя задумалася про своє життя, але згадавши, що було з нею минулого разу, коли вона побачила сутність, попрямувала назад до табору, по дорозі зустріла Дмитра і вони вирішили прогулятися.

– Ти ще не бачив Влада та Микиту? – стурбовано спитала Женя.

– Та бачив, все з ними нормально, щось попитали та й відпустили, – відповів хлопець, дивлячись під ноги.

– Добре, що відпустили.

– Так, добре, а з тобою що, невже за них так переживаєш? – зупинившись біля колоди, спитав Дмитро.

– Та ні, чого за них переживати? – Женя зупинилася і присіла на колоду. – Моя бабуся до лікарні потрапила із серцевим нападом.

– Це погано, сподіваюся вона одужає, – Дмитро намагався підбадьорити Женю. – А як ти про це дізналася? Зв'язку ж немає та й інтернету теж.

– Так, повідомлення прийшло давно, коли ще був зв'язок, а я телефон не вмикала, стара звичка, а ось увімкнула і прочитала.

– Звичка? Яка така звичка?

– Телефон вимикати та ховати, щоб не було жодних зайвих скандалів.

– Які скандали можуть бути через телефон?

– Бабуся не любить будь-яких звуків у будинку, і постійно намагається мене ізолювати від усіх, – без особливого ентузіазму, відповіла Женя.

– Ти з бабусею живеш? А батьки твої де?

– Так, з нею живу, а батьки померли, коли мені було чотири роки, автокатастрофа.

– Ой, вибач, що зачепив цю тему, – зам’явся Дмитро, вперше у своєму житті вибачаючись.

– Та нічого, я вже звикла.

– Неможливо звикнути до того, що в тебе немає того, хто б підтримав, допоміг, пожалів, я це знаю, – несподівано відверто сказав Дмитро.

– Так, але з часом стає легше, – сказала Женя. У цей момент хмари почали згущуватись і простір заполонила темрява. Якесь дивне почуття з'явилося у них, темрява ніби душила, намагалася випити всю життєву енергію.

– А про що це ми тут так відверто говорили? Чи не хочете зі мною поділитися? – пролунало у них за спинами, Женя та Дмитро сиділи на колоді недалеко один від одного. Раптом хтось сів на колоду між ними. Женя спробувала встати, але воно не дало, схопило її за руку і притягло назад.

– Куди ж ви? Я просто хочу допомогти вам. Ви ж обоє не знаєте ні тепла, ні ласки, а я вам її дам, якщо ви підете зі мною, – пролунав, на перший погляд, лагідний та мелодійний голос. Обернувшись на нього, вони побачили когось, хто старанно намагався приховати своє тіло, рвані лахи і каптур, який закривав обличчя, дозволяли зробити такий висновок. Воно продовжувало тримати Женю за руку лише сильніше її стискаючи.

– Хто Ви? І звідки? – насторожено спитав Дмитро.

– А хіба це важливо? Те, що я можу вам дати, буде найкращим, що ви бачили у своїх нещасних життях, – воно взяло за руку і хлопця, коли той намагався встати. Дмитро, бажаючи дізнатися хто це, зірвав каптур з їхнього співрозмовника. Їм відкрилося жахливе напів гниле обличчя, з обірваними шматками шкіри, шия у нього була порізана ніби тонким лезом, багато разів. 

– Ну, і навіщо ти це зробив? – уже якимось демонічним голосом спитала істота. Сильніше стиснувши руки. Дмитро з переляку вдарив її з усієї сили, від чого істота відпустила руку Жені, вона хотіла бігти, але Дмитра покинути вона не могла. Подивившись на руку, Женя жахнулася, трупні плями покрили її, у тих місцях, де тримала істота. Побачивши як істота наступає на Дмитра, дівчина схопила корч і з усієї сили вдарила її по голові, від чого, та зігнулася і відпустила хлопця, скориставшись моментом, вони побігли, тварюка гнатися не стала, тільки загарчала.

– Ви ще про це пошкодуєте! – наостанок сказала тварюка і, блиснувши червоними вогниками, зникла. Добігши до корпусу, Дмитро та Женя нарешті трохи заспокоїлися.

– То був твій демон? – запитала Женя.

– Я думав твій.

– Значить це та тварюка, про яку говорив дід. Пам'ятаєш, він говорив про щось інше? Я думаю, це й було воно.

– Можливо, потрібно знайти його наступні вказівки та всіх попередити! – підсумував Дмитро. Вони пішли в корпус шукати інших. Назустріч їм вибігла Аня з великими від переляку очима.

– Я мушу вам дещо сказати! – сказала Аня і потягла їх до кімнати. Заштовхавши Женю та Дмитра в кімнату, Аня зачинила вікна та двері.

– Ти чого? Наснилося щось? – стурбовано запитала Женя.

– Так, наснилося: темрява, якісь червоні очі та Феофаній, – намагаючись розбірливо говорити, пробурмотіла Аня.