Анна Харламова - Джекпот, Анна Харламова

*******     *******    *******    *******    *******
  
   Дмитро забіг в середину закладу і просто очманів. За столиком сиділи: Ігор; Лев; Лана; Ольга та Анастасія. Уся братія, яка мала пряме відношення до викладки посту про парі.
   — Як погуляли, добре? Весело було, коли ви викладали моє життя у соцмережу? — Дмитро стиснув кулаки, а на шиї запульсував желвак.
   У цю саму мить, до зали увійшла Вікторія і промовила з неабиякою, рішучою поставою:
   — Не лише вони винні у цій історії… Ви всі розпещені та безсоромні… Якщо б ти не зробив ставку, якщо б ти не побився об заклад на моє кохання, - твоє б життя не було висвітлене на загальний огляд. Тепер ти знаєш, як почуваюсь я. Доки я поринала з головою у кохання до тебе, ви усі насміхалися з мене. Тепер ти отримав те, що маєш.
   Дмитро голосно глитнув. Він не боявся за свою репутацію, він не хотів, щоб хтось чіпав найдорожче у його житті, - Вікторію та дитину.
   — Мені байдуже, що про мене написали… мені не байдуже, що тебе у це втягнули. — Дмитро облизав пересохлі губи, дивлячись у вічі тій, яка стала його всесвітом.
   Вікторія знервовано та іронічно засміялась.
   — І це говорить мені та людина, яка побилась об заклад на почуття дівчини?!
   — Я не думав, що все так вийде… Мені соромно і я жалкую про свій вчинок, але якщо б не парі, - ми б з тобою ніколи не зустрілись і не покохали одне одного. — Дмитро зробив крок до неї, але вона відступила назад.
   — Мені не потрібні виправдання, я прийшла сказати інше. — Вікторія трималася, як могла і її стриманість та сила не давали зрозуміти, що її серце розбивається на друзки. — Я прийшла сказати, — вона повернулася до його друзів і промовила, особисто до Лева: — що Дмитро виграв парі. Я закохалася і це правда. Віддай йому ключі від будиночка.
   — Що ти верзеш?! Мені не потрібно нічого без тебе! — Дмитро схопив її за плечі і додав: — Мені потрібні ви… Мені потрібна лише ти і наша дитина.
   Усі присутні тихо сиділи до цих самих слів.
   Лев не витримав і сказав:
   — Я знаю, що Дмитро тебе кохає… і… це ваш будиночок по праву.
   — Мені байдуже, що ви там будете ділити – Мазераті чи будиночок. Я сказала те, що мала і це все. — Вікторія відштовхнула ціпкі пальці Дмитра і додала: — А ти, - більше не приходь до мене.
   Ігор встав з місця і сказав:
   — Вікторіє, ми не хотіли, щоб так все було. Ніхто з нас ніколи не насміхався з твоїх почуттів, ми дурні хлопці, яким тоді під алкоголем,… здалося це прикольним.
   — Прикольним?! — Вікторія похитала головою, не вірячи власним вухам. — Не знаю, що тобі винен Дмитро за мою роботу, і яке парі ви влаштовували з ним, але я – звільняюсь. Дякую.
   — Ти тут тільки через те, що у тебе талант. — Сказав серйозно Ігор. — Дмитро не знав, що я запропоную тобі роботу, так само, як і я сам. Проте, твій талант – усе вирішив, і я не зміг не запросити тебе на роботу.
   — Дякую. Проте, мені від вас усіх нічого не потрібно. — Вікторія обвела усіх присутніх поглядом, і усміхнувшись сказала: — Ти Лана… правильно? — Дивлячись на красуню, з величезним декольте, Вікторія чекала на відповідь.
   — Так. Це я. Я знаю, як негарно вчинила. — Вона встала і продовжила: — Я напилася учора так, що не пам’ятала власного імені. Мене дістало те, що Дмитро не відповідав на дзвінки, і я не могла запитати, чи це парі - правда… Я взнала про це парі від Лева, з яким ми гуляли на вечірці, і все так само розважалися за допомогою алкоголю. Мені кортіло знати правду, і я дзвонила Дмитру… він не брав слухавки… А потім… потім, я написала цей пост і відіслала його Леву, Дмитру та Ігорю…
   — Дякую, я про це вже знаю… Саме на сторінці Ігоря, я і побачила назву поста «Як завдяки парі, вони знайшли кохання». Як для п’яної, ти гарно написала… була лише одна помилка… — Вікторія важко зітхнула, стримуючи сльози. — Скажи… тобі хоч трішки соромно?
   — Не трішки… Я ніколи не почувалася таким стервом… Я прошу пробачення у тебе,… і у Дмитра… Я не хочу, щоб ви через мене, чи через когось із нас втратили одне одного… Ваше кохання прекрасне. — З величезних очей Лани закапали сльози розкаяння. — Більше ніякого алкоголю. Ми усі дали одне одному слово. Я хочу і буду змінюватись.
   — Я не тримаю образи, просто… хочу сказати одне – навчиться бути дорослими та сердечними. Ти встала на вірний шлях, і я бачу щире розкаяння… тому я пробачаю усім вам…
   Дмитро простягнув руку і промовив:
   — Вікторіє…
   — Я пробачила… Проте, ми більше з тобою не пара. — Вікторія зняла каблучку і віддала її Дмитру, а потім дістала ключі з кишені і теж повернула їх йому. — Не знаю від чого вони, але вони мені не належать. — Дивлячись на ключі та каблучку в долоні Дмитра, Вікторія додала: — У тебе тепер є будиночок.
   — Мені без тебе нічого не потрібно. — Дмитро витер очі долонею і додав: — Ця каблучка належить тобі і ключі від нашої квартири теж.
   Вікторія лише усміхнулась, і розвернувшись, поспішила до виходу. Дмитро її зловив, коли вона вийшла на вулицю.
   — Дмитре, все скінчено… Прошу відпусти… — Вона вирвалась з його рук.
   — Вікторіє… Я кохаю тебе… Я хочу, щоб у нас була сім’я… Ти носиш під серцем мою дитину. — У скронях палало, а серце вистукувало шалений ритм.
   — Дмитре, я дозволятиму тобі навідуватись до дитини,… я ніколи не відберу у тебе можливості піклуватися про маля. — Серце розбивалося на друзки, від власних слів.
   Дмитро відчув, як у горлі стискає клубок болю. Чуючи, від коханої жінки такі слова, - це наче отримувати удари батогом до того стану, щоб не було сил встати. Біль скував усе тіло. Здавалося, що серце перестало битися, а голос взагалі втратив здатність говорити… та молоти про прощення.
   — Вікторіє, я… ніколи від тебе не відмовлюсь. — Гнів додав сил, і він продовжив: — Ти моя, - нею і залишишся. У нас буде сім’я, ми зроститимемо нашу дитину разом. — Він схопив її у свої обійми.
   — Відпусти мене… Відпусти… — Упершись долонями об його міцні груди, вона знову промовила: — Відпусти… Цього не буде… не буде… — Заплакала вона від безсилля.
   — Буде. А знаєш, що ще буде?... Я кохатиму тебе кожну ніч,… я буду у тобі, а ти прийматимеш мене… — Він нахилився і біля самих її губ промовив: — Кожну… ніч…
   Його гаряче дихання обпікало її вуста, їй здалося, що от-от і вона втратить над своїми силами контроль.
   — Цього не буде… — Безсило мовила вона, майже торкаючись його своїми губами.
   — Все буде. — Дмитро схопив її однією рукою за волосся на потилиці і припав до м’яких вуст, які не могли чинити опір, як їхня хазяйка. Вона прийняла його язик, який уміло проникнув у глибини її солодкого ротика. Він торкався найпотаємніших місць, збуджуючи її і себе.
   Вікторія обм’якла в його обіймах… під гарячими губами і вмілим язиком. Вона бажала його. Розважливість та доводи розуму – віддали віжки всепоглинаючої пристрасті та жаданню. Вона обвела його шию руками, і віддалась поцілунку, який заволодів нею, з першої секунди.
   Дмитро наповнився надією від маківки до кінчиків пальців. Вона не відштовхнула його,… вона відповідає йому,… вона кохає його.
   Вікторія зрозуміла, що втратила остаточно контроль і в цю саму мить, вона відштовхнула його.
   — Що я роблю?... Що роблю?... — Риторично запитувала вона сама себе.
   — Ти кохаєш мене, от що ти робиш. І я тебе кохаю, - і ти це знаєш. — Він знову схопив її у свої обійми. — Припини поводитись ось так…
   — Як? Як я поводжусь?! Зневажаю твої почуття? Не приємно… так?! — Вона викручувалась, немов змія з його ціпких обіймів.
   — Я ніколи не зневажав твої почуття і ти це знаєш,… бо тоді я б зневажив і свої почуття до тебе. Я кохаю тебе. Я покохав тебе з першого погляду… з перших ароматів кориці та кави,… я покохав тебе, коли ти вперше назвала мене на ім’я,… я покохав тебе і навіки став твоїм, - як тільки оволодів тобою… Ти моя. Я твій. І це назавжди… хочеш ти цього чи ні, - але це так!
   З її величезних, сірих очей закапали сльози. Вона знала, що він говорить чистої води правду. Вона знала, що він кохає її так само, як вона його. Проте, їй було боляче, і саме це не давало змогу повернутися до нього. Вона боялась зізнатись йому в тому, що він і так знає. Вона залежна від нього, з перших поглядів та доторків… з перших стукотів сердець та гарячого дихання на губах… Вона залежна від нього… залежна.
   — Відпусти… Я хочу піти… — Її голос тремтів, як і вона сама. — Прошу…
   — Як я можу тебе відпустити?... Як?... — Дмитро ще міцніше її обійняв.
   — Ти ж знав, що так все і буде… Тож ти повинен відпустити мене… — Вона важко зітхнула і додала: — Ти міг просто розповісти… я б намагалася тебе зрозуміти,… але зараз… я хочу лише одного, щоб ти відпустив мене. — Вона вирвалась з його рук і поспішила піти.
   Дмитро стояв нерухомо, наче приріс, як дерево своїм корінням. Вона сто разів права, він міг їй все розповісти… проте, не зробив цього…
   Повернувшись до закладу, і підійшовши до братії, він поглянув на всіх і промовив:
   — Ви не винні. Це я напартачив. — Він впав на диванчик, і важко видихнувши, запитав у Ігоря: — Ти знав, що Вікторія сюди прийде?
   — Так. Саме вона мене попросила, щоб я усіх зібрав, хто знає про парі. — Відповів Ігор, і стиснувши плече друга, додав: — Борися за неї.
   — Завжди. Я завжди буду боротися за неї і за наше кохання. — Дмитро прочистив горло, і промовив до Лева: — Мені не потрібен будиночок. Мазераті твоє.
   — Дмитро… пробач мене, друже… Я не хотів, щоб усе так вийшло. Я розбалуваний козел. — Лев голосно глитнув, стримуючи сльози, які підступили до горла. — Я з нею поговорю… Я все поясню… Вона пробачить, - ось побачиш. — Будиночок твій. Він завжди був вашої родини,… а Мазераті… мені не потрібне… Я програв і я цьому радий.
   — Я все владнаю,… я поверну її довіру. — Дмитро встав і додав: — Не робіть жоден таких помилок, через це страждають найдорожчі люди. Правда, лише правда. — Подивившись на Лева, він промовив: — Ми обоє напартачили, але якщо б не наше парі, я б не пізнав, що таке справжнє кохання. — Він потиснув Левові руку і обняв його.
   — Ти впораєшся. Вона пробачить, ось побачиш. — Лев поплескав його по плечі. — Давай я з нею поговорю…
   — Ні. Я сам. — Дмитро подивився на усіх друзів, і усміхнувшись, пішов до виходу.
   Дмитро швидкими кроками дійшов до авто, сів у нього, і завівши мотор, поїхав до додому.

*******     *******    *******    *******    *******