Анна Харламова - Джекпот, Анна Харламова

*******     *******    *******    *******    *******
  
   1січня.
  
   Ранок був дивовижно теплим та ніжним. Муркотівши у ліжку, Дмитро та Вікторія задаровували одне одного цілунками, та ніжились у закоханих поглядах.
   Вікторія усміхнена та бадьора поспішила на кухню заварити каву, та приготувати сніданок. Дмитро, тим часом, застеляв ліжко та усміхався чудовому ранку, як дитина, яка отримала під ялинкою саме той подарунок.
   Вікторія вбігла назад до кімнати. Дмитро обернувся до неї і побачив, що вона плаче і важко дихає від емоцій, які у ній бурлили.
   — Що це, Дмитре? — Вікторія стояла вся в сльозах, і повернувши до нього телефон, запитала вдруге: — Що це все означає?
   — Вікторіє, кохана моя… — Він зробив крок до неї, а вона від нього.
   — Не називай мене так… і не чіпай мене! — Вікторія кипіла від злості та образи, яку заподіяв чоловік, якого вона кохала і який є батьком її дитини. — Так ось ти хто! Ти розбещений, зіпсований хлопчисько, який не знає жалю! — Вона здригалася від сліз, ком в горлі не давав змоги нормально говорити, тому вона майже перейшла на крик. Всередині все палало вогнем. Біль скував, а образа стискала кожен м’яз її тіла. — Ти грався зі мною… грався з моїми почуттями… Дмитре, я вагітна від тебе! Ти очікував на такий поворот парі? Очікував?
   — Ні, не очікував. Проте, це найбільший подарунок небес для мене. — Він дивився у її очі, і бачив презирство та біль. — Я кохаю тебе. Ось це – правда. Все інше немає значення. Як тільки я тебе побачив, парі перестало бути парі.
   — Досить брехати мені! Як же ти міг так маніпулювати мною… як же ти міг так підло вчинити?... Як? Як? Як? — Вона присіла навпочіпки, і випустивши телефон із рук, сховала обличчя у долоні, і гірко з надривом заплакала.
   Він дивився на неї, на її біль і не міг… просто не міг щось говорити в свій захист… Він козел і він це знав. Він знав, що образив найчистіше серце на планеті,… він знав, що вона зневірилась у ньому,… він все-все знав та відчував її біль.
   Дмитро впав перед нею навколішки, і прошепотів охриплим голосом:
   — Вікторіє, ти моє життя… я кохаю тебе. Всі слова, які я тобі говорив… те, як ми кохалися,… те, що ми відчуваємо одне до одного – це все правда. Бог мені свідок, що все це правда. — Він торкнувся її волосся, і вона підняла голову.
   — Як ви мене обрали? Невже просто ткнули пальцем і вуаля – от вона здобич... Як це все було, Дмитре? — Її голос зривався від сліз,… її очі почервоніли, а плечі та руки тремтіли.
   — Не треба, Вікторіє… прошу… — Його серце розліталося на шматки від цієї правди. Вона не помилилась, це все справді було так жорстоко.
   — Скажи? — Її голос став голоснішим, вона майже крикнула це запитання.
   — Так, це було так, як ти кажеш. Лев просто вказав на тебе і все. Мені треба було закохати тебе у себе, але я не знав, що сам втрачу голову від кохання. — Він відчув, як щоки запекли від сліз. Він навіть не помітив, як плаче.
   — Зрозуміло. Ось, як все легко для таких, як ви. — Спершись об підлогу, Вікторія встала і похитнулась. Дмитро хотів їй допомогти та втримати її, але вона промовила: — Не чіпай ме-не! Ніколи!
   — Вікторіє…
   — Прошу, мовчи. Просто залиш мене – назавжди! — Вона вказала йому на двері.
   — Цього ніколи не буде. Ти моя і ти носиш під серцем мою дитину. — Дмитро дивився у її сірі очі, які палали гнівом. — Вікторіє…
   — Мовчи… просто мовчи… — Вікторія засміялась від болю, який її пронизував наскрізь. — Мовчи… досить брехати.
   — Я кохаю тебе.
   — Мовчи, прошу. — Вікторія витерла очі, але це не допомогло, вони все текли і текли, обпікаючи обличчя. — На, що була ставка?
   — Яка різниця… Не треба прошу.
   — Яка була ставка? — Закричала вона.
   — Якщо виграє Лев, він отримає – моє Мазераті. — Видихнув він.
   — А якщо ти? — Її голос був зірваним та охрипнув.
   — Якщо я, тоді будиночок, там, де ми були разом, - буде мій. — Він дивився у глибини її очей і бачив згадку про ті хвилини біля каміна. Він міг запросто сказати, про що вона думає, тому промовив: — Не смій думати, що все, що там було - брехня! Ти і я - це лише правда.
   — Я твоє парі?
   — Ти, мій джекпот!
   — Тоді… ти його втратив. — Вона знову вказала на двері. — Йди прошу… прошу… — Вона уся тремтіла і ледь говорила.
   — Я не можу піти… не можу… — Дмитро витирав підборіддя, по якому стікали солоні, пекучі сльози.
   — Якщо ти хоч трішки щось до мене відчуваєш, - прошу… йди…
   — Не треба так… прошу… Дай мені все пояснити… — Він підійшов до неї, але вона знову зробила крок назад.
   — І я тебе прошу, йди. — Вона знову повторила: — Залиш мене. Прошу.
   — Я піду. Проте, це лише через те, що я не хочу, щоб ти хвилювалась і це щось заподіяло нашій дитині. — Промовивши це, він додав: — Я кохаю тебе і доведу це. Ти моя. Назавжди. — Сказавши це, він поспішив до виходу.
   Вікторія чула, як він одягається,… як відчиняє двері,… і як йде… йде назавжди.
   Пройшовши до матрацу, вона лягла на нього, і звернувшись калачиком, втрачала шматочок за шматочком своє розбите на друзки серце. Здавалося світ перестав вертітись,… все зупинилось… окрім болю. Її почало бити в лихоманці від однієї лише думки, що вона парі. Пекучі сльози обпікали обличчя, а тіло бив озноб. Вона накрилася з головою у ковдру, але тіло все так само трусило... їй було боляче,… холодно,… та самотньо… Вікторія почувалася зрадженою та розбитою… Як би їй хотілося, щоб це парі було сном і Дмитро знову був тут і казав, як сильно її кохає, і що ставка на неї – неправда. Якби… є лише якби…
   Вона закричала у подушку, намагаючись позбутися болю, який засів у грудях,… але це допомогло лише більше захрипнути. Вікторії здавалося, що це катування ніколи не закінчиться, і її душа та серце ніколи не перестане страждати. Хотілося забутися… хотілося втекти від болю… хотілося припинити прокручувати у голові все, що вона побачила у телефоні… Але… але це було не під силу… Дмитро зрадив її почуття… Він зрадник…
   Спустошена та знесилена душевними муками, вона провалилася у сон.

*******     *******    *******    *******    *******
  
   Дмитро не зрозумів, як він приїхав до свого будинку і як опинився в квартирі. Все робилося на механізмі. Його душа розривалася від болю. Він образив та зрадив найчистішу дівчину у світі, яка покохала його усім серцем. Гіркота підступила до горла, така їдка та пекуча. Сльози котились по обличчю, капаючи з підборіддя на підлогу. Обхопивши руками голову, він навзрид плакав, наче маленький хлопчик, якому було страшно,… боляче,… та соромно… Здавалося цей біль та розпач нікуди не дінуться і ніколи не згаснуть. Болісні усвідомлення того, що Вікторія взнала все так, завдавали невимовного болю та страждань. Бачити в її очах: зневагу; розпач; відчай та невимовний біль було нестерпно - він ненавидів себе за те, що нічого їй не розповів.
   Як вимолювати у неї прощення? Як? Як повернути її довіру? Як? Як? Як?... Лише одні як?…
   Він забрався на диван, і підігнувши ноги під себе, плакав, як ніколи у житті. Думки не давали спокою і не дадуть, - доки він не поверне свою Вікторію. Зараз їй потрібен час, так само, як і йому, щоб спланувати, як він буде вимолювати прощення у своєї Ягідки.
   Важко видихаючи, він здригався від останніх схлипів… Треба було брати себе у руки і повертати свою Вікторію… свою кохану наречену.

*******     *******    *******    *******    *******
  
   День змінився на вечір. Дмитро не вставав з дивана весь день. Було байдуже на все, окрім ідей, які б могли повернути Вікторію.
   Його супер модний телефон завібрував на столі.
   Він простягнув руку і побачив смс від Ігоря.
   ———————————
   Друже, приїдь до мого ресторану. Негайно.
   ———————————
   Дмитро нашкрябав відповідь – «Ні», але потім стер її, зрозумівши, що він хоче побачити усіх тих, хто влаштував так підло, висвітливши його парі у соцмережі.
   ———————————
   Зараз буду.
   ———————————
   Встаючи з дивана, він пішов вмити обличчя, і вже через кілька хвилин вибіг із квартири.