Arachne - Аріанель , Arachne

Аріанель подивилася на дух дракона, серце стискалося від болю.

— Я зроблю все, що маємо, — пообіцяла вона, намагаючись стримати сльози. — Ми витягнемо тебе звідти, Лотарін. Я тебе не залишу.

— Будь обережна, — попередив її дракон. — Вороги не сплять, і пастки на кожному кроці. Довіряй своїм воїнам та магам, але будь готова до будь-якої зради. Цей шлях не буде легким.

Аріанель глибоко вдихнула, збираючись із силами. Вона обернулася до свого загону.

— Ми маємо врятувати його матір, а потім Лотаріна. Вперед, ми не маємо часу, — наказала вона твердо, хоча сльози все ще стояли в її очах.

Воїни та маги кивнули, готові слідувати за нею до кінця.

Рухатися далі печерою було складно: вузькі проходи, обвали та магічні бар'єри ускладнювали шлях. Кожен крок давався насилу, але Аріанель не зупинялася. Її воля була залізною, а думка про Лотарина, полоненого в вежі, підганяла її йти далі.

Наприкінці печери вони виявили потайний хід, прихований за стіною каміння та мороку. Маги використали свої сили, щоб відкрити прохід, і вони увійшли до нього. Коридор вів до старої вежі, похмурої та зловісної. Тут, у темряві, відчувалася присутність темної магії, і холод пронизував до кісток.

Коли вони підійшли до вежі, Аріанель підвела голову і подивилася на її вершину, де була ув'язнена мати Лотарина. Вона знала, що попереду на них чекає найважча битва, але її серце було повне рішучості.

— Ми повинні це зробити, — сказала вона, звертаючись до своїх супутників. — Ми маємо врятувати їх.

Аріанель і її загін повільно піднімалися вузькими, крутими сходами, що вели на саму вершину вежі. З кожним кроком холодні кам'яні сходи здавались все важчими, а повітря довкола ставало щільним від магічної сили, просякнутої стражданням і розпачом. Башта здавалася неживою, наче сама смерть мешкала тут.

Коли вони досягли вершини, перед ними постали важкі дерев'яні двері, вкриті давніми рунами. Маги використовували свої заклинання, щоб зняти захист, і двері ледве відчинилися. Всередині була невелика кімната, тьмяно освітлена слабким світлом, що проникало крізь вікно. І там, у кутку, на підлозі сиділа жінка.

Еллірен, мати Лотаріна, була змучена до невпізнання. Її колись довге і шовковисте волосся було сплутане і злиплося, обличчя схудло, а руки, вкриті слідами ланцюгів, безсило лежали на колінах. Її райдужні очі, такі ж, як у Лотаріна, втратили свій блиск і тепер дивилися в порожнечу з тяжкістю пережитих мук.

Аріанель застигла на місці, приголомшена побаченим. Вона не могла уявити, наскільки сильними мали бути страждання цієї жінки. Підійшовши ближче, вона обережно опустилася навколішки поряд із нею.

— Еллірен... — тихо промовила Аріанель, її голос тремтів від співчуття та болю. — Я прийшла, щоб урятувати вас. Я Аріанель, улюблена Лотарина. Ми звільнимо вас.

Жінка повільно підвела голову, її погляд ковзнув по обличчю Аріанель. На мить у її очах промайнув проблиск розуміння і надії.

— Лотарин... — прошепотіла вона хрипким голосом. - Він живий? Він не загинув?

— Він живий, але з великою небезпекою, — відповіла Аріанель, ніжно торкаючись її руки. — Ми врятуємо його, але спочатку ми маємо звільнити вас. Ваша магія потрібна йому.

Еллірен повільно кивнула, намагаючись підвестися на ноги. Воїни підтримали її, допомагаючи їй підвестися. Вона була слабка, але її дух ще не був зламаний. У її очах запалилася рішучість.

- Ведіть мене до нього, - сказала вона з новою силою в голосі. - Я допоможу моєму синові.

Вони швидко спустилися сходами, знову пройшовши через похмурі коридори, доки не досягли підвалу вежі. Там, у глибині мороку, був ув'язнений Лотарін. Його тіло, перетворене на дракона, висіло на ланцюгах, які впивалися в його лускату шкіру. Магічні бар'єри оточували його, висмоктуючи з нього останні краплі сили.

Еллірен, зібравши всю свою волю, підійшла до сина. Її руки засвітилися м'яким світлом, коли вона почала вимовляти стародавні заклинання. Магічні ланцюги та бар'єри почали тріщати та ламатися під її силою, звільняючи Лотарина від мук. Аріанель, спостерігаючи за цим, ледве стримувала сльози. Вона знала, що саме ця сила, яка передалася Лотаріну від матері, тепер рятувала його.

Коли останній бар'єр впав, Лотарін повільно опустився на підлогу, його тіло почало змінюватися, повертаючись до форми чорного ельфа. Він був виснажений і поранений, його обличчя було блідим, а дихання важким. Але він був живий, і це було найголовніше.

Аріанель поспішила до нього, опустившись поряд на коліна. Вона обережно доторкнулася до його обличчя, її серце розривалося від болю за нього.

— Лотарин... — її голос був сповнений ніжності та полегшення. - Ти вільний. Ми тебе врятували.

Лотарін розплющив очі і, побачивши перед собою Аріанель, спробував усміхнутися.

— Аріанель... — прошепотів він, ледве піднімаючи руку, щоб торкнутися її обличчя. — Я знав, що ти прийдеш. Ти мене врятувала.

- Це не тільки я, - відповіла вона, допомагаючи йому підвестися. - Твоя мати... вона теж допомогла.

Еллірен, яка підійшла до них, м'яко посміхнулася, дивлячись на сина.

— Ми повинні піти звідси якнайшвидше, — сказала вона, звертаючись до Аріанель та воїнів. - Тут небезпечно. Чорні ельфи можуть повернутися будь-якої миті.

Аріанель кивнула, приймаючи її слова. Вони повинні були якнайшвидше покинути це прокляте місце і повернутися в королівство Лорінвал.

Вихід із вежі був не менш небезпечний, ніж їхнє проникнення всередину. Маги, що йшли попереду, висвітлювали шлях заклинаннями, які приховували їх від можливих патрулів. Світло слабких магічних вогнів відбивалося від кам'яних стін, створюючи мерехтливі тіні, немов самі стіни спостерігали за їхньою втечею.

Аріанель допомагала Еллірен, тримаючись за її руку, коли вони спускалися вузькими сходами. Кожен крок давався матері Лотарина насилу, але її рішучість залишалася непохитною. Незважаючи на слабкість, вона продовжувала йти вперед, розуміючи, що кожен крок наближає їх до свободи.