Тетяна Олiйник - Агент 2601 та 1/2, Тетяна Олiйник

- Коли-небудь це неминуче станеться, - пообіцяв він.

Цього дня в школі Макс і Віталік практично не розмовляли на перервах, але, побачивши один одного здалеку, багатозначно підморгували. Попереду очікувалася зустріч двох секретних агентів.

О третій годині дня, як і було обумовлено в зашифрованому посланні, Макс з'явився в парку трохи завчасно. Він притягнув із собою рюкзак, у якому лежало секретне шпигунське обладнання. Однак у визначену годину Віталік не з'явився на зустріч. "Ну, все, - подумав Макс, - на  сьогодні шпигунські заняття скасовано. Агент Плохіш мабуть не зміг розшифрувати мого листа." Почекавши ще трохи, хлопчик зібрався вже йти, але тут почув вигук друга:

- Я біжу! Я вже біжу-у-у-у!..

У дальньому кінці алеї показався Віталік, який біг і розмахував руками. Коли захеканий і спітнілий друг опинився  поруч, Макс запитав його:

- Агенте Плохiш, спізнюватися на секретну зустріч - це ганьба для спецагента!

Друг скривив винувате обличчя і жалібно вимовив:

- Вибач, агенте Актор! Мене вдома мамка затррримала, попррросила до магазину збігати, - виправдовувався він.

- Агенте Плохiш, а шпигунський годинник тобі навіщо? Міг би й зателефонувати.

- Ой, я про це навіть не подумав... - схаменувся Віталік.

- Та я вже йти збирався, вирішив, що ти не зміг розшифрувати моє послання, тому й не з'явився на зустріч, - сказав Макс.

- Я все прррочитав! Пррравда, дуже довго довелося розшифррровувати...

- Я твою шифровку прочитав теж, - усміхнувся Макс. - Сідай, будемо перевіряти тебе на благонадійність.

- Як це? - здивувався Віталік і зсунув кепку на потилицю.

- Зараз побачиш...

Макс дістав із рюкзака іграшковий шпигунський пристрій.

- Що це? - вигукнув друг.

- Прилад такий, детектор брехні називається. Його використовують спецслужби для виявлення шпигунів.

- Та ну?!

- Ага! - багатозначно підтвердив Макс.

Поганець почухав потилицю і запитав:

- Це що ж виходить? Ти в мені сумніваєшся?

- Та ні, бовдуре, мені доручили в агентстві перевірити тебе на чесність, - пояснив друг.

- А-а-а... ну якщо в агентстві... - протягнув Віталік, який нічого не зрозумів, але вирішив більше не сперечатися.

Макс налаштував прилад, під'єднав усі дротики і запропонував:

- Клади свою долоню ось сюди. Так... Тепер коротко відповідай на мої запитання, тільки "так" або "ні".

Друг, який нічого не підозрював, кивнув головою і поклав руку на прилад:

- Агенте Плохiш, чи працював ти на російську шпигунську організацію?

- Так, але...

- Тільки "так" чи "ні", - нагадав Макс.

- Так, - із докором сумління вимовив той.

На приладі загорілася зелена лампочка.

- Ти сказав правду, - підтвердив друг.

- Звичайно ж, правду! Я не збираюся тобі брехати, - обурився Віталік.

- А це ми зараз перевіримо, - відповів Макс і поставив наступне запитання:

- Агенте Плохiш, чи подобається тобі якась дівчинка з нашої школи?

- Ні! - крикнув Віталік. Цієї ж миті на приладі загула сирена і заблимала червона лампочка, а долоню хлопчика пронизав легкий електричний струм.

- А-ай! - смикнув він руку. - Що це за фігня?!

- А це, агенте Плохiш, ти збрехав. Прилад визначив це за твоїми біоiмпульсами.

Макс дивився на друга з ледве стримуваною посмішкою. Він давно помітив, що Віталік не зводить очей з однієї дівчинки з паралельного класу, але, як водилося в хлопчаків, приховує це в секреті.

- Що за запитання такі ти мені ставиш? Невже в агентстві комусь це цікаво? - із сумнівом запитав друг.

- Звичайно, цікаво! - не моргнувши оком збрехав Макс. - Усі зв'язки і контакти агента мають бути відомі секретному офісу.

- Ну, тоді гаразд, - погодився Вiталiк. - Став наступне запитання.

- Агенте Плохiш, чи боїшся ти собак?

- Так.

- Агенте Плохiш, чи завжди ти купуєш квиток у трамваї?

- Так... Ой!

- Ось бачиш, прилад визначив, що ти знову збрехав, - зауважив Макс.

- Але іноді я все ж таки купую... - буркнув на своє виправдання хлопчик.

- Агенте Плохiш, чи зробив ти сьогодні домашнє завдання з математики?

- Ні.

- Агенте Плохiш, чи ображав ти маленьких у своєму житті?

- Ні... Ай-ай!..

- Ось бачиш, знову збрехав, - посміхнувся Макс. - Адже мене ти ображав раніше?

- То який же ти маленький? - обурився Віталік. - На цілий рік старший за мене!

- За зростом усе одно маленький, - заперечив друг.

- Скільки ще ти будеш мене мучити?

- Наберися терпіння, агенте Плохiш, допит ще не закінчено.

- У мене вже рука болить, - поскаржився хлопчик і потер  затерплу долоню.

- Агенте Плохiш, чи хочеш ти бути спецагентом?

- Так.

Прилад відреагував зеленою лампочкою.

- Агенте Плохiш, чи готовий ти служити народу України?

- Так!

Знову загорілося зелене світло.

- Агенте Плохiш, вітаю! Ти пройшов перевірку! - повідомив Макс.

Віталік полегшено зітхнув. Довге напруження втомило його, але тепер настрій покращився. Він трохи помовчав, а потім запитав:

- Агенте Актор, а коли ж мені дадуть спецзавдання?

- Агенте Плохiш, ти ще не готовий та багато чого не знаєш, як же можна довірити тобі важливу операцію? - відповів Макс.

- Але ж тобі якось довіряють?

- Я для цього багато вчився, щодня по кілька годин. А тобі ще зарано.

Віталік розчаровано опустив голову. Макс вирішив трохи втішити його:

- Агенте Плохiш, та ти не засмучуйся, одного дня тобі подзвонять і покличуть на спецзавдання!

Обличчя друга просяяло в усмішці:

- Агенте Актор, розкажи мені, як це було вперррше у тебе? - поцікавився Віталік, приготувавшись слухати цікаву історію. Але його очікування не виправдалися.

- Я не можу розголошувати таємницю! - заявив Макс тоном, що не терпить заперечень.