Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

тунелеподібного коридору, а сам із дружиною, її писарками та в супроводі двійка солдатів вирушив іншою. Якусь мить Адолін спостерігав, як той, присвічуючи ліхтарем, оглядав вицвілий малюнок на стіні — химерне зображення міфічних тварин. Деяких княжич упізнав із дитячих казок, як-от величезну, подібну до норки тварину з пишною гривою довкола голови та на холці. Як це ж її?

Коли він уже розвертався, щоб піти, то човгнув чоботом об камінь.

І Садеас, здійнявши ліхтар, обернувся.

— А, княжичу Адоліне…

Ясновельможний був у білому, але воно йому не личило: на світлому тлі його червонясте обличчя здавалося просто кривавим.

— Садеасе, — озвався княжич, обертаючись. — А я й не знав, що ти в Урітіру.

От бурепокидьок. То хтозна-скільки місяців не зважав на батькові розпорядження — а тепер раптом вирішив підкоритися?

Великий князь пройшов повз Адоліна далі по коридору.

— А це місце варте уваги. Воістину варте.

— То ти визнає́ш, що мій батько мав рацію і що послані йому видіння — правдиві, — підсумував Адолін. — Адже Спустошувачі повернулися й виставили тебе дурнем.

— Я визнаю, що в твоєму батькові зосталося більше вогню, ніж я свого часу побоювався, — відрізав закид Садеас. — Ну й спритний план — зв’язатися з паршенді, все узгодити. Я чув, наче вони влаштували цілу виставу. Не маю сумніву, що Аладар купився на ту показуху.

— Ти сам не віриш у те, що плетеш.

— Ох, я тебе прошу. Ти ж не станеш заперечувати, що поміж його вартових звідкись узявся паршендієць? А ще цими новими «Променистими» дуже до речі виявилися очільник Далінарової охорони і твоя наречена…

Садеас усміхнувся, й Адолін усе збагнув. Ні, сам він у це не вірив, але ширити збирався отакі брехливі поголоски. Знову почнуться перешіптування, спроби сколупнути Далінара…

— Навіщо ти це робиш? — спитав княжич, підступивши ближче. — Садеасе, навіщо це тобі?

— Бо інакше не можна, — зітхнув співрозмовник. — Синку, в одній армії двох генералів не буває. Ми з твоїм батьком — наче два старі білошипники, яким однаково кортить владарювати на тій самій території. Тут або він, або я. Так склалося аж від самої загибелі Ґавілара.

— Але може бути й інакше.

— Не може. Адоліне, ти й сам розумієш, що довіру твого батька я втратив назавжди. — Садеасове обличчя спохмурніло. — Я відберу в нього все — і це місто, і ці відкриття. Дай тільки строк.

Адолін якусь мить постояв, дивлячись Садеасові у вічі — і в ньому зрештою щось увірвалося.

«Годі».

Здоровою рукою княжич ухопив Садеаса за горло й привалив його до стіни. Вираз повного шоку на пиці великого князя звеселив хіба зовсім маленьку частинку Адолінового єства — саме ту, яка ще не була цілковито, вповні й безповоротно виведена із себе.

Він зчавив суперникові горло, притлумивши крик про допомогу, й усім тілом притиснув Садеаса до стіни, перехопивши його руку власною. Але княжич мав справу з бувалим солдатом, який спробував вирватися з його хвату, викручуючи Адолінові руку.

Садеаса той не випустив, але рівновагу втратив, і обидва, повалившись додолу, покотилися, сплівшись тілами. Це була не прорахована напруженість дуельної арени — ба навіть не методична різанина поля бою.

А двоє чоловіків, які, обливаючись потом, відчайдушно боролися, однаково на грані істерики. Адолін був молодший, але досі не оговтався від поєдинку з Убивцею в білому.

Однак він зумів-таки підім’яти Садеаса. Той пручався, намагаючись закричати, і княжич приклав його головою об камінь підлоги, забиваючи памороки. А сам, захекано дихаючи, вихопив із-за пояса ніж і спрямував його в обличчя суперника — який, проте, встиг виставити руки й перехопити Адолінове зап’ястя.

Княжич, покректуючи, через силу наближав затиснуте в лівиці лезо, а потім — хоч поранене зап’ястя пронизав пекучий біль — натиснув на гарду ще й правою. Вістря ножа торкнулося кінчика лівої ніздрі, й на лобі в Садеаса висипав піт.

— Мій батько, — прокректав Адолін, зроняючи піт, що скрапував у нього з носа на лезо ножа, — вважає, наче я ліпша людина, ніж він. — Княжич піднатужився й відчув, як слабне Садеасів хват. — Але, на твоє нещастя, помиляється.

Садеас заскімлив.

А княжич рвучко ввігнав ніж йому в очницю й — пронизавши око, мов стиглу ягоду — дістав аж до мозку.

Садеас здригнувся, а з-під клинка, що його Адолін для надійності провернув, заюшила кров.

За мить коло тіла власника з’явився Сколкозброєць — колишній батьків. Садеас був мертвий.

Щоб не закривавити одягу, Адолін відсахнувся — але манжети все одно встиг заляпати. Буря забирай! Невже це правда? Невже він щойно вколошкав великого князя?

Адолін приголомшено витріщився на здобутий трофей. Для цього поєдинку жоден із них не прикли́кав Зброї: вона вартувала цілого статку, але в тісному просторі, у ближньому бою, користі від неї було б навіть менше, ніж від доброї каменюки.

В думках прояснилося, й княжич, підібравши меча, побрів геть. Він викинув Сколкозбройця із вікна, і той упав у схоже на діжку відслонення на терасі внизу, де мав би долежати до ліпших часів.

А відтак Адолінові вистачило самовладання відпороти манжети, зішкребти власною Зброєю ту позначку крейдою, яку він допіру зробив на стіні, й відійти якомога далі, щоб, розшукавши один зі своїх рекогносцирувальних загонів, удати, наче весь час був поряд.

***

Зрештою Далінар, розібравшись у замко́вому механізмі, наліг на металеві двері в стелі — в кінці сходової кліті — у які, ведучи нагору, впиралися сходинки.

Двері були відімкнені, але відчинятися не хотіли, хоча князь і змазав завіси. То чому ж ляда не зрушила з місця?

«Через крєм, звісна річ», — майнуло в гадці. Далінар прикликав Сколкозбройця і після низки швидких надрізів по периметру стулки таки зумів, добряче навалившись, відчинити їх. Старезна ляда відкинулася, пропускаючи князя на самий верх граду-вежі.

Холін, усміхаючись, ступив на дах. За останні п’ять днів Адолін із Навані ґрунтовно розвідали внутрішність башти — а от його все тягнуло нагору.

Як на таку велетенську вежу, дах був порівняно невеликий і не надто обліплений крємом, бо тут, у вишині, великобурі мали нести менше опадів. Та й загальновідомо, що на сході крєм густіший, ніж на заході.

Буря забирай, ну й височінь! Дорогою нагору йому кілька разів закладало у вухах. Добре хоч Навані розшукала фабріаловий ліфт. Вражена технологіями древніх, жінка торохтіла про систему противаг і спарені самоцвіти, але Далінар думав тільки про те, що її відкриття дозволяло не дертися доброю сотнею сходових маршів.

Підступивши до краю, князь глянув униз, де кожне кружало вежі утворювало трохи ширший уступ, ніж той, що над ним. «Шаллан має рацію, — подумалось йому. — Це сади, і кожен із рівнів призначений для вирощування провізії». А втім, східний бік башти, що виходив до Першопочатку, був хтозна-чому стрімкий і прямовисний, без «балконів».

Далінар нахилився ближче. Так далеко внизу, що його аж занудило, виднілися десять колон із Присяжними брамами. Та, що вела з Розколотих рівнин, зблиснула світлом, і на колоні з’явилася велика група людей. Над ними майорів штандарт Гатама. Маючи отримані від Далінарових учених мапи, йому та решті вистачало всього близько тижня, щоб форсованим маршем дістатися до Присяжної брами. Тоді як Холінова армія