Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

півмісяць… Він упізнавав його, хіба ні?

— А ти, Сете, шануєш порядок. Скажеш, не так? — спитав чоловік. — Скрупульозно дотримуєшся суспільних законів. Це мене й привабило, хоча я хвилююся, чи не затьмарили почуття твою здатність доходити правильних висновків. Твою здатність… судити.

Правосуддя.

— Ти Нін, — шепнув Сет. — Той, кого ще називають Наланом або, по-місцевому, Нейлом. Вісник справедливості.

Той кивнув.

— Навіщо ти мене врятував? — спитав Сет. — Хіба я не досить намучився?

— Моєму майбутньому учневі не личить молоти такі дурниці, — відказав на це Нін.

— Я хочу не вчитися, а померти, — кинув убивця, скулившись на камені.

— Он як? Ти справді цього хочеш? Якщо твоє побажання — щире, я можу його вдовольнити.

Сет замружив очі. У тій темряві його чекали крики — зойки вбитих.

«Я мав рацію, — майнуло в гадці. — І ніколи не був Заблудлим».

— Ні, — шепнув він. — Спустошувачі повернулися. Помилявся не я… помилялися мої одноплемінці…

— Тебе піддали остракізму нікчемні людці, які не бачили далі власного носа. Я навчу тебе йти стезею безпристрасних. Ти повернеш це вміння своєму народові й принесеш очільникам Шиновару справедливу відплату.

Сет розплющив очі й підвів їх на Вісника.

— Я не гідний.

Нін схилив голову набік.

— Ти? Не гідний? Я був свідком того, як ти не щадив себе в ім’я порядку й залишався вірним внутрішньому кодексові, коли інші зламалися б або втекли. Сете-сину-Нетуро, я бачив, як неухильно ти дотримуєш слова. Більшість людей втратила цю здатність — єдину справжню окрасу нашого світу. Сумніваюся, що я коли-небудь знаходив людину, більш гідну Неболамів, ніж ти.

Неболамів? Але ж так називався орден Променистих лицарів.

— Я знищив себе, — шепнув Сет.

— Так — знищив і загинув. Твій зв’язок зі Зброєю урвався, а всі узи — хоч духовні, хоч фізичні — розпалися. Ти народився наново. Ходімо. Час відвідати твоїх одноплемінців. Твоє навчання розпочинається просто зараз.

Нін рушив геть, і стало видно, що за спиною Вісник тримав меча у піхвах.

«Ти народився наново». Невже він… невже Сет міг народитися наново? Невже ці крики в темряві могли зникнути?

«Ти боягуз», — сказав йому тоді Променистий, володар вітрів. Невеличка частина Сетового єства гадала, що той має рацію. Але Нін пропонував йому щось більше. Дещо інше.

Так само стоячи навколішках, Сет підвів очі і глянув Вісникові вслід.

— Мої одноплемінці мають решту Клинків честі, які зберігали тисячоліттями. Якщо я принесу в Шиновар правосуддя, то постану перед могутніми й Сколкозбройними ворогами.

— Це не проблема, — відказав, озираючись, Нін. — Я приніс тобі Сколкозбройця, який ідеально пасує для твого темпераменту й такого завдання.

На цих словах він кинув додолу свого величезного клинка, який ковзнув по каменю й під’їхав до Сета.

Той іще не бачив, щоб меча тримали в металевих піхвах. Та ще й Сколкозбройця! А сам клинок… він що, чорний? Бо коли піхви їхали по каменю, з них визирнув дюйм-другий леза.

Сет був ладен заприсягтися, що бачив, як за металом тяглися невеличкі струминки чорного диму — подібного до Буресвітла, але темного.

«Привіт, — промовив у свідомості бадьорий голос. — Не хочеш знищити сьогодні трохи зла?»

 

89. Четверо

 

ВідповідьмаєбутиУчомувонаполягаєСтривайПаршенді ХтосьізнихТаквонивідсутняланка Спонукатиалетійціввинищитиїхдокицейхтосьнездобув їхньоїсилиЦестворитьмісток ВідповідьмаєбутиУчомувонаполягаєСтривайПаршенді ХтосьізнихТаквонивідсутняланка Спонукатиалетійціввинищитиїхдокицейхтосьнездобув їхньоїсилиЦестворитьмісток З Діаграми, мостина 17: 2-й абзац, починаючи з другої літери й вилучаючи кожну першу

 

Далінар стояв у темряві.

Він роззирнувся, силкуючись пригадати, як сюди потрапив. Із тіні прозирали меблі — столи, килим і «вирвиочні» гардини з Азіру, якими завше пишалася його мати.

«Я в домі свого дитинства», — збагнув він. Ще до всіх завоювань, іще до Ґавіларової…

Ґавіларової… то Ґавілар не загинув? Ні, із сусідньої кімнати долинав братів сміх. Вони обидва ще діти.

Далінар перетнув затінену кімнату, відчуваючи приглушену радість упізнання таких знайомих, таких правильних речей. Онде зберігаються його дерев’яні мечі. Він мав їх цілу колекцію — вирізьблених у формі Сколкозбройців. Тепер він для них, звісно, завеликий, але колекція є колекція.

Підступивши до балконних дверей, Далінар відчинив їх.

Його омило світлом і теплом — насиченим теплом, яке огортало й пронизувало. Теплом, що проникало глибоко під шкіру, аж до самого єства. Він дивився на світло, яке не засліплювало. Його джерело було далеке, але знайоме. Добре знайоме.

Далінар усміхнувся.

І прокинувся. Сам-один у своїх урітірських покоях — тимчасовому помешканні, яке займав, доки не розвідають усю вежу. Відколи вони тут, минув уже тиждень, і з військових таборів нарешті стали прибувати переселенці зі сферами, які зарядила несподівана великобуря. Ці сфери були критично потрібні — адже без них Присяжна брама не працювала.

Прибулі з таборів з’явилися саме вчасно: Вічновій іще не повертався, та якщо він рухався так само, як великобурі, то удару стихії варто було очікувати з дня на день.

Далінар трішки посидів у темряві, подумки зосередившись на теплі, яке тільки-но відчував. Що то було? Для видіння не час — адже візії приходили з великобурями. Та й досі — відчуваючи крізь сон, що насувається видіння — князь незмінно прокидався.

Він уточнив у охоронців — ні, великобуря не налітала. І замислений Далінар почав одягатися. Треба перевірити, чи не вдасться йому піднятися сьогодні на дах.

***

Адолін ішов темними коридорами Урітіру, намагаючись не виказувати, яким ошелешеним почувався. Щойно змістився цілий світ — мов двері на завісах. Іще кілька днів тому його каузальні заручини пов’язували вельможного дворянина з відносно дрібномаєтною шляхтянкою з глушини. А тепер його наречена була чи не найвпливовішою людиною світу, а він…

А ким же був він?

Здійнявши ліхтар, Адолін зробив на стіні кілька позначок крейдою, які мали вказувати, що він тут уже побував. Ця вежа була величезна. І як вона не падала під власною вагою? Тут, певне, можна проходи́ти хтозна-скільки місяців, так і не зазирнувши, що лежить за кожними з дверей. Княжич поринув у обов’язки першопрохідця, бо це видавалося годящим заняттям. Але воно, на жаль, давало й час на роздуми. Й Адолінові було не до вподоби, як мало відповідей у нього з’явилося.

Він обернувся й усвідомив, що далеко відійшов від решти розвідників. Наразі він чинив так дедалі частіше. З Розколотих рівнин почали прибувати перші переселенці, і всіх їх треба було десь розмістити.

А що то попереду — голоси? Княжич насупився й рушив углиб коридору, залишивши ліхтар, щоб не зраджувати своєї присутності. А там здивовано впізнав одного з тих, хто розмовляв віддалік. Адже то Садеас?

Так і було. Великий князь стояв там із власним загоном розвідників. Адолін подумки прокляв той вітер, який навіяв Садеасові — не кому-небудь, а саме йому! — дослухатися до заклику переселитися в Урітіру. Наскільки простіше все стало б, якби той просто залишився в таборі.

Садеас махнув кільком воякам просуватися одною гілкою