Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

Налан, щоб воно було того варте. Хай там як, а незабаром інформації в мене побільшає. Наступного листа сподіваюся написати вже з Урітіру».

Карета зупинилася, й Амарам, відчинивши дверцята, передав листа кучерці, Памі. А та заходилася порпатися в портфелі, шукаючи телестиль, щоб переслати написане Рестаресові. Він міг би зробити це й сам, але телестилеграфувати на ходу неможливо.

Коли справу буде закінчено, Пама знищить папери. Амарам кинув погляд на дорожні скрині, навантажені на задок екіпажа — безцінний багаж, що містив усі мапи з нотатками й теоретичними викладками. Може, варто було доручити його охорону солдатам? Але приведи він сюди із собою п’ятдесят вояків, і це, попри весь тутешній рейвах, неминуче привернуло б увагу. Тож Амарам розпорядився, щоб вони чекали на Рівнинах.

Не можна було гаяти часу. Його Високороддя вийшов з карети й опустив каптур плаща. На території храмового комплексу Далінара стояло навіть шаленіше стовпотворіння, ніж у більшості таборів — адже в ці стресові часи багато хто звертався до подвижників. Прибулий проминув якусь матрону, що благала одного з братії спалити молитву за її чоловіка, який воював у Далінаровій армії. А подвижник раз по раз повторював, що вона має зібрати речі й долучитися до валок, які вирушають на Розколоті рівнини.

Це стало реальністю — відбувалося наяву. Нарешті Сини Гонора досягли своєї цілі. Ґавілар пишався б ними. Амарам прискорив крок, відвертаючись від подвижниці, яка поквапилася запитати, чим йому допомогти. Але перш ніж та встигла зазирнути під каптур і впізнати, хто перед нею, її увагу відвернули двійко переляканих недолітків, які нарікали, що їхній батько застарий для такої мандрівки, й благали подвижництво допомогти з його перенесенням.

Дійшовши до того кутка монастиря, де утримували божевільних, і звернувши за ріг тильної стіни — до самого муру військового табору, де не було сторонніх очей — Амарам роззирнувся й прикликав Зброю. Кілька швидких розрізів — і…

Що це було?

Він обернувся, не маючи сумніву, що до ного хтось наближається. Але йому привиділося — обман зору, гра тіней. Амарам зробив прорізи та обережно розчистив пророблений отвір. Превеликий князь — сам Таленелат’Елін, Вісник війни — сидів у темній палаті в приблизно такій самій позі, як і раніше: примостившись на краєчку койки, зсутулившись і похнюпивши голову.

— Чому вас тримають у такій темряві? — спитав Амарам, відсилаючи Зброю. — Сюди й упосліджену чернь не можна саджати — вже не кажучи про таку персону, як ви. Я поговорю з Далінаром про умови утримання божеві…

Ні, не поговорить — адже той вважає його вбивцею. Амарам протяжно, глибоко зітхнув. Повернення Вісників мало свою ціну, але Єзерезе свідок, що втрата Далінарової дружби обійшлася йому недешево. Ех, нехай би ліпше всі ці місяці тому, коли він міг стратити того списника, милосердя не стримало його руку.

Амарам поквапився до Вісника й шепнув:

— Превеликий князю, ми маємо йти.

Таленелат не ворухнувся. Але знову шепотів — те саме, що й раніше. Амарам мимоволі згадав свій останній візит до цієї палати в товаристві людини, яка стільки часу тримала його за одного з десяти дурнів. Хто ж знав, що Далінар на старості літ зробився таким лукавцем? Час змінив їх обох.

— Превеликий князю, прошу вас, — промовив Амарам, не без зусиль підводячи Вісника з койки.

Той був справжнім велетнем: одного з ним зросту, але за статурою — не чоловік, а стіна. Під час першої зустрічі його темно-брунатна шкіра видавалася Амарамові дивною — він-бо дещо наївно очікував, що всі Вісники скидатимуться на алетійців.

А Вісникові темні очі, звісна річ, були якимось камуфляжем.

— Руйнація… — прошепотів Таленелат.

— О так. Вона вже при дверях. А з нею й ваша слава. — Амарам повів Вісника до отвору. — Треба доправити вас у…

Аж раптом Таленелатова рука перехопила щось на підльоті до нього.

Амарам, перелякавшись, застиг на місці й побачив, що в пальцях у Вісника щось було. Маленький дротик, чиє вістря стікало якоюсь прозорою рідиною.

Його Високороддя кинув погляд на отвір, крізь який у палату вливалося сонячне світло. І побачив, як невеличка постать у напівмасці, що приховувала верхню частину її обличчя, піднесла до губів духову трубку й дунула в неї.

І знову рука Таленелата — вже інша — на млі ока перехопила той дротик за лічені дюйми від Амарамового обличчя. Примарокровні. Вони намагалися вбити не Вісника.

Їхньою мішенню був Амарам.

Він скрикнув і виставив руку вбік, прикликаючи Сколкозбройця. Надто повільно. Постать перевела погляд із нього на Вісника, а потім, тихо лайнувшись, кинулася тікати. Амарам помчав навздогін і, перестрибнувши вирізану частину стіни, вилетів на світло, але Примарокровний був надто прудкий.

Амарамове серце вилітало з грудей. Він озирнувся на Вісника, чия безпека його непокоїла, й від несподіванки здригнувся: той-бо стояв на повен зріст, тримаючи спину прямо, а голову — високо. Його до страхітливого ясні карі очі відбивали світло, що падало з отвору. Здійнявши перед собою один із дротиків, Таленелат уважно його оглянув.

А потім зронив їх обидва й, опустившись на койку, знову забурмотів свою дивну, незмінну мантру. Амарам відчув, як по спині пробіг холодок, але повторно добитися від Таленелата якоїсь реакції йому не вдалося.

Насилу підвівши Вісника з койки, він знову повів його до карети.

***

Сет розплющив очі.

І негайно зажмурив їх знову.

— Ні. Я мертвий. Мертвий!

Він відчув під собою камінь. Блюзнірство. До вух долинув капіж води, а на обличчя падали сонячні промені.

— Чому я не загинув? — шепнув Сет. — Адже мене пронизав Сколкозброєць. Чому я не мертвий?

— Ти справді загинув.

Сет знову розплющив очі. Він лежав серед кам’яної пустизни, а його одяг перетворився на мокре лахміття. Чи не Морозні це землі? Попри палюче сонце, шинові було холодно.

Перед ним стояв якийсь чоловік у цупкому чорно-сріблястому однострої. Він мав темно-коричневу шкіру, наче у вихідця з країв макабакі, але на правій щоці її розбавляла невеличка біла пляма у формі півмісяця. Одну руку чоловік тримав за спиною, а другою сховав щось у кишеню сюртука. І що ж то так яскраво світилося? Якийсь фабріал?

— Ми знайомі, — збагнув Сет. — Десь я тебе вже бачив.

— Усе правильно.

Сет спробував підвестися, але зумів лише стати навколішки — чи радше сісти, підібгавши під себе ноги.

— Як так? — спитав він.

— Я дочекався, доки ти повалишся додолу, переламаєш і скалічиш собі все на світі, зостанешся з перетятою душею й гарантовано загинеш. А відтак воскресив тебе.

— Не може бути.

— Може, якщо мозок іще живий. Достоту як утопленика повертають до життя за допомогою належних дій, так і тебе вдалося воскресити за допомогою належного фабріала. Ні, звісно: якби я позволікав хоч кілька секунд, було б уже запізно.

Він промовив ці слова спокійним і беземоційним тоном.

— Хто ти? — спитав Сет.

— Ти стільки часу свято шануєш віру та звичаї свого народу, а сам не впізнаєш одного з богів?

— Мої боги — духи каміння, — шепнув той. — Сонце й зірки. Але не люди.

— Дурниці. Спрени каменю в пошані у твоїх одноплемінців, але ти їх не шануєш.

Цей