Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

його чоловіча врода п’янила хіба трішечки менше, хоча така собі брутальність, котрої вони надавали — мовляв, «скількох же я сьогодні віддухопелив!» — була й сама собою принадна.

— У тебе змучений вигляд, — сказав княжич, чмокнувши її.

— А в тебе такий вигляд, наче в твою голову метали би́тки, — парирувала Шаллан, але з усмішкою. — Тобі теж варто виспатися.

— Так я й зроблю, — відказав наречений. — Уже скоро. — Він торкнувся її обличчя. — А знаєш, що ти — надзвичайна? Ти ж бо врятувала всіх і вся.

— Адоліне, не треба наді мною трястися, наче я — з кришталю.

— Ти Промениста, — заперечив той. — Ну, тобто… — Княжич провів рукою по своєму вічно неслухняному волоссю. — Шаллан, ти важиш більше, ніж будь-яка світлоока.

— Ти про обсяг моєї талії?

— Що? Ні. Я про те…

Він спаленів.

— Адоліне, я не допущу, щоб тебе це бентежило.

— Але ж…

Шаллан схопила нареченого в обійми і зірвала з його вуст поцілунок — солодкий і пристрасний. Той пробував щось мимрити, але дівчина знай собі цілувалася, впинаючись своїми вустами в його й даючи юнакові відчути свою жагу. Від такого поцілунку той поплив і, схопивши її за стан, притиснув до себе.

Але за мить відсахнувся.

— Буря забирай, ну й боляче!

— Ох! — Шаллан затисла рота долонею: вона зовсім забула, що її наречений весь у синцях. — Вибач, я ненавмисне.

Той широко всміхнувся, але знову поморщився — певне, всміхатися теж було боляче.

— Нічого, воно було того варте. Гаразд, я обіцяю не бентежитися, якщо ти не будеш аж такою принадною. Принаймні доки я не одужаю. Згода?

— Згода.

Адолін кинув погляд на її охоронців.

— Подбайте, щоб Її Променисту Світлість не турбували. Вам зрозуміло?

Ті кивнули.

— Солодких снів, — побажав нареченій княжич, відчиняючи перед нею двері, що вели з коридору. Попри довге невикористання, в багатьох кімнатах збереглися справні дерев’яні стулки. — Сподіваюся, тобі тут буде зручно. Це твій спрен обрав кімнату.

Її спрен? Шаллан, насупившись, зайшла досередини, й Адолін зачинив за нею двері.

Дівчина оглянула кам’яну кімнату без вікон. І чому Фрактал обрав саме її? На позір звичайнісінька собі кімнатка. Адолін залишив їй сфероліхтар (справдешню розкіш, коли взяти до уваги те, як мало самоцвітів вони мали), що освітив маленьку прямокутну кімнатчину з кам’яною лавою в кутку, на якій лежали кілька ковдр. І де ж це княжич їх роздобув?

Шаллан глянула на стіну й насупилася. На ній виднівся темніший квадрат, неначе в тому місці колись висіла картина. Власне, від нього віяло чимось напрочуд знайомим. Не те щоб у неї було дежавю, але той квадрат на стіні, де щось висіло…

Саме в такому місці на стіні батькового кабінету в Я-Кеведі висіла картина.

В голові поплив туман.

— Ммм… — видобув Фрактал з підлоги поруч неї. — Саме час.

— Ні, не час.

— А я кажу: час, — стояв на своєму Криптик. — Тебе оточують Примарокровні. А людям потрібна Промениста.

— У них є мостонавідничок — одного їм вистачить.

— Ні, їм потрібна ти.

Шаллан зморгнула сльози. А кімната мимоволі стала змінюватися. З’явилися білий килим, картина. Меблі. Пофарбовані світло-блакитним стіни.

Два трупи.

Переступивши через одне з тіл — хоча воно було ілюзорне — Шаллан підійшла до стіни. Там з’явилася картина — частина ілюзії — облямована білим сяйвом. За нею щось крилося. Дівчина спробувала відхилити полотно, але від дотику її пальців ілюзія розпливлася.

Пусте. Це просто відтворений спогад, що його вона воліла б не мати.

— Ммм… Шаллан, обманюй переконливіше.

Та зморгнула сльози і, здійнявши долоню, знову притисла її до стіни — але цього разу відчула під пальцями раму картини. Несправжню, але Шаллан на мить удала, наче справжню, й дозволила цьому образу заволодіти собою.

— А не можна, щоб я просто жила, як жила?

— Ні, не можна.

І та опинилася в батьковому кабінеті. Трясучись усім тілом, відхилила картину — і з-за неї прозирнув вмурований у стіну сейф. Піднісши ключа до замкової щілини, Шаллан завагалася.

— Там материна душа.

— Ммм… Ні. Там не її душа, а те, що забрало цю душу.

Шаллан відімкнула сейф і, відчинивши дверцята, побачила його вміст — невеличкого Сколкозбройця. Його запхали туди поспіхом, і вістря прохромило задню стінку, а ефес був звернений до неї.

— То був ти, — шепнула Шаллан.

— Ммм… Так.

— Батько забрав тебе в мене й намагався сховати в сейфі — але, звісна річ, марно, — промовила дівчина. — Ти щез, щойно зачинилися дверці. Перетворився на імлу. А він не зовсім усвідомлював, що робить. Як і я.

Шаллан обернулася.

Білий килим, що почервонів. На підлозі лежав приятель її матері. У нього кривавило плече, але рана була не смертельна. Шаллан підійшла до іншого тіла — зверненого долілиць і в прекрасній, блакитній із золотом, сукні. З рудим волоссям, візерунком розсипаним довкруж голови.

Дівчина опустилася навколішки й, перевернувши материне тіло, побачила череп із випаленими очима.

— Фрактале, чому вона намагалася мене вбити? — шепнула Шаллан.

— Ммм…

— Усе почалося, коли мати виявила мої здібності.

Тепер вона згадала. Поява матері з незнайомим дівчинці приятелем. Суперечка з батьком. Жіночі крики, сварка з главою родини.

Мати назвала Шаллан одною з них.

Вривається батько. Материн приятель виймає ножа. Вони борються. На плечі в незнайомця поріз. Кров стікає на килим. Зрештою материн друг бере гору і, зваливши батька додолу, підминає під себе. А мати хапає ножа і йде на Шаллан.

А потім…

А потім у руках дівчинки з’являється меч.

— Батько не став розвіювати омани, що це він її вбив, — прошепотіла Шаллан. — Мовляв, порішив дружину з коханцем у нападі люті. Тимчасом як насправді їх убила я. Тато брехав, щоб захистити мене.

— Знаю.

— Ця таємниця знищила його і всю нашу родину.

— Знаю.

— Ненавиджу тебе, — прошепотіла дівчина, вдивляючись у материні порожні очниці.

— Знаю, — тихо прогудів Фрактал. — Зрештою ти мене вб’єш, і тебе буде відомщено.

— Я хочу не помсти, а свою родину.

Шаллан обхопила себе руками і, сховавши в них обличчя, заплакала, а ілюзія закурилася білим димом і щезла, залишивши її в порожній кімнаті.

***

«Рестаресе, я можу лише виснувати, що нам удалося, — квапливо писав Амарам, шкрябаючи чорнилом незграбні ґліфи. — Коли вірити донесенням із Далінарової армії, Спустошувачів не тільки виявили, а й зітнулися з ними. Червоні очі, прадавні сили. Вони вочевидь нацькували на цей світ нову бурю».

Він підвів очі від блокнота й визирнув у вікно. Карета гримотіла вулицею Далінарового військового табору. Солдатів у ньому не залишилося ні єдиного, а рештки охорони наглядали за масовою евакуацією. Тож навіть попри заплямовану репутацію, Амарамові легко вдалося проникнути в табір.

Він знову взявся до послання. «Я не торжествую з цього успіху, — писав Амарам. — Адже йтиметься про втрачені життя. Але такий уже тягар узяли на себе ми, Сини Гонора: щоб повернути Вісників і відновити панівне становище Церкви, нам довелося викликати в світі кризу.

Й ось вона настала — страхітлива криза. Вісники повернуться. Бо як же інакше? Адже людство постало перед такими проблемами! Але жертв буде багато. Дуже-дуже багато. Дай-то