Євгеній Павлович Литвак - Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак

поворотні займенник і союзи. – Тут він підвів голову і подивився на Ганну з Ніколасом. – Ніколи так не пробували? Дуже просто. І вийшов я на кухню свою і включив чайник свій. І закипіла вода. І насипав я заварку в чашку свою і залив її водою. І заварився чай. І сказав я: це добре.

Казбек розсміявся. Він був дуже цікавою особою, яку було складно типувати. Навіть його голос міг звучати по – різному залежно від настрою. Взявши в руки дві чашки чаю, він підійшов до своїх гостей. Дівчина відразу взяла її в руки, а Ніколас був все ще пов'язаний. Казбек заусміхався, і почав пити з його чашки маленькими ковтками.

– Гідний напій, ви так не вважаєте? Люди можуть однаково любити, як міцний чай, так і міцний коньяк.

– Що тобі від нас потрібно? – Запитав його Ніколас.

– Сузір'я "Змієносця" руйнує всю систему астрології, грунтовану на числі дванадцять. Дванадцять – це закінчений цикл. А тринадцять – це кінець циклу. Тринадцять – неминуча смерть. Але про це знатимемо тільки ми.

– Не роби того, про що доведеться пошкодувати.

Казбек схмурнів:

– Все це життя – лише шлях до смерті. Якщо я чогось хочу, то це лише питання часу. Мені немає про що шкодувати.

Ганна відпила чай, кинула погляд на Казбека і він сказав:

– Час йде тільки вперед, і ви не повинні про це забувати. Ви хочете вбити час, але він вбиває вас. Час, життя, смерть, самотність. Самотні вечори бувають різними. Іноді гадаєш, що ти нікому не потрібний. А іноді ніхто не потрібний тобі. Як не крути, як на початку шляху, так і в кінці – ти самотній.

– Просто ти не цінуєш те, що в тебе є, тому час змусив тебе цінувати те, що в тебе було. – Сказав Ніколас і немов потрапив у ціль, це змінило настрій Казбека. Тепер посмішка на його обличчі не була такою безтурботною, а транслювала прикритий біль.

– Ти показник і приклад своїх батьків, своєї сім'ї, свого народу і своєї релігії. – Продовжити говорити Цар. – Поводься гідно.

Казбек розсердився, почувши такі зухвалі слова:

– Я один! – Закричав він на всю палубу. – В мене нікого немає! Я собі і мати і батько, я і народ, і президент, я сам своя релігія і Бог.

Ніколас зрозумів, що справа в його батьках. Вони мертві.

– Потрібно вміти переносити те, чого не можна уникнути.

– Потрібно! – Голос Казбека так само швидко заспокоївся, як і спалахнув. – Я хочу повернути батьків. Я знаю, що це можливо, а решта мене не цікавить. Мені потрібні книги Братства.

– Не повертайся назад. Щастя там не буде.

Казбек подивився на Ганну і зробив вигляд, що нічого не чує.

– Щоб стати цікавою книгою, потрібно потрапити в круту палітурку. Старовинні книги одягали в дорогу шкіру, парчу, а іноді і в срібло. Ти мені допоміг вийти на їх слід. Так, мальтійський орден зберігає книги, але де? В середині маєтку їх немає. Що далі?

– Очевидно, в лицарів була причина дотримуватися цієї найсуворішої таємниці. Ти не один такий, хто хотів знайти їх, тобто їх методи виправдали себе. Інакше, навіщо справедливим і благородним воїнам робити секрет зі свого внутрішнього життя і приховувати книги Братства Дев'яти Невідомих?

– Ніколас, я ціную індивідуальність. Твій стиль набагато цікавіший, ніж мода.

– Стиль не підкоряється законам.

– Як і ти! Ти хлопець недурний, але зухвалий. Мені це подобається. Ось твій телефон. Мені потрібні книги.

Ніколасу розв'язали руки. Двоє великих охоронців, по команді Казбека підійшли ближче до Ніколаса.

– Я сказав, що ти не безглуздий, тому що впевнений, що ти розумієш своє положення, але і ризикувати я не можу, тому… – З цими словами він показав на двох здоров'яків по боках.

Цар взяв свій телефон, і почав набирати номер телефону по пам'яті.

– Марик, це Цар. Як ви там без мене?

Вислухавши відповідь, він продовжив:

– Потрібно завжди бути на стороні своїх, навіть, якщо вони трохи не праві. Але це ми обговоримо, потім.

Потім знову пауза.

– Я пам'ятаю, що твій дідусь професор історії. Мені потрібна його допомога. Я хочу знати, що належить Мальтійському ордену.

Мабуть на тому кінці сказали, що передзвонять, і Ніколас відключився.

– І, що у тебе є? – Запитав його Казбек, ледве він закінчив розмову по телефону.

– Треба почекати! – Серйозним тоном відповів Ніколас.

– Хіба ви не винюхували, що і де знаходиться? Мої люди знайшли вас якраз біля Мальтійського ордену.

– Площа Іспанії з Іспанськими сходами. – Почала згадувати і озвучувати Ганна. В неї була дуже гарна пам'ять, і вона могла відтворити картину їх прогулянки по Риму. – Після фонтану Баркачча, згори ліворуч, починається Віа Кондотті. Вхід в Палаццо Мальта. Праворуч від Палаццо Мальта – бутик "Джимі Чу", ліворуч – бутик "Ермес". Над в'їздом на територію суверенної держави – мальтійські прапори.

Літній привітний швейцар не поспішає закривати двері – дає туристам можливість сфотографувати територію суверенного двору і зробити крок на землю найменшої з країн. Країна – мініатюрна, а вілла – чимала. За високими стінами є "Джардіно сегрето" – таємний сад, і орденська церква Санта – Марія – дель – Приорат роботи того ж Піранезі.

Казбек зробив жест плечима, мол "ну це початок" і почав говорити, ходячи по яхті:

– Мої люди пронишпорили палац. В столиці Італії лицарі Білого Хреста осіли вимушено. Сам орден був заснований задовго до цього – В Єрусалимі в одному з госпиталів. Звідси і назва членів Ордену – госпітальєри. Вони займалися паломниками, бідними, хворими, та і зараз продовжують цю благородну справу, керуючись девізом "Збереження віри і допомога всім, хто потребує".

Після захоплення Святої землі мусульманами, Орден переніс свій двір і діяльність на острів Родос, а коли Мальту захопив Наполеон, лицари – іоаніти отримали притулок в Санкт – Петербурзі. В Суверенного ордена госпитальєрів у Римі два володіння. Окрім Магістрального палацу або "Палаццо Мальта", є ще Вілла Мальта, вона ж Вілла Приората, на пагорбі Авентин. Ви там теж бували.

– Одним з яскравих спогадів про мого друга, являється програш йому в шахи. – Немов щось згадавши, пробурмотів Ніколас – Не знайшовши в собі сили перенести поразку гідно, я дуже засмутився. Тоді він сказав, що гратиме лівою рукою, і на цей раз я отримав перемогу. Лише через багато років я зрозумів, наскільки важливим у моєму житті був той урок.

Казбек подивився на свого в'язня. Його слова здалися йому дуже знайомими, але все ж незрозумілими. Він продовжив:

– Мої люди так само обшукали форт. З 1998 року Орден