Аврелія Аверлі - Подаруй мені ніч, Аврелія Аверлі

Вранці нетерпляче міряю кроками кабінет. Чекаю коли Сірий привезе того негідника, який має законне право на мою дівчинку. Досі не розумію, що Аліна у ньому знайшла. Нарешті двері відчиняються і заходить Роман. Переляканий, у зімнутій сорочці зі скуйовдженим волоссям. Позаду з'являється Сірий та заштовхує його до кабінету. Я вказую на крісло:
— Сідай, Романе. Маю до тебе вигідну пропозицію.
Чоловік голосно ковтає та опускається на крісло. Кожен його рух виказує страх. Мені подобається, коли мене бояться. З такими людьми легше домовитися. Я розміщуюся навпроти. Уважно проходжуся поглядом по чоловікові й мовчу, навмисно напружуючи атмосферу. Бачу, хвилювання Романа досягли піка та починаю говорити:
— Хочеш повернути квартиру? — на моє питання чоловік активно киває. — Я тобі її віддам, якщо ти розлучишся з Аліною.
У нього округлюються очі. Дивиться на мене уважно, з підозрою, зіщуливши очі.
— Тобто, розлучуся?
— Офіційно. Подай документи на розлучення. Сьогодні припинеш з нею усі стосунки, проженеш Аліну з дому і більше ніколи не шукатимеш з нею зустрічей. Як тільки документи про розлучення будуть підписані, ти отримаєш документи на квартиру. Гарний обмін, правда ж?
Роман сидить непорушно, наче усвідомлює почуте. Зрозумівши, що його тут ніхто бити не збирається, розслабляється та закидає ногу на коліно. На його вустах з’являється зухвала посмішка:
— Сподобалася моя дружина? — не чекає відповіді, продовжує з нахабним вогником в очах, — вона красуня зі звабливими формами. Не хочеться її віддавати за стару квартиру. От якби щось суттєвіше.
— Чого ти хочеш? — гаркаю у відповідь і ледь стримую гнів.
— Квартиру та сто тисяч доларів.
— А ти не знахабнів? — лють вирує у моїх венах. Він ще сміє торгуватися. Я Аліну б ні на що не проміняв. Усі скарби світу — мотлох, у порівнянні з Аліною. Роман переплітає пальці на руках та кладе їх на живіт:
— Хіба Аліна не варта цих грошей?
Варта. Я за неї віддам все, проте не люблю, коли з мене роблять лоха. Цей шмаркач гадає, що може виставляти мені умови. Киваю Сірому і він підходить до Романа. Нависає над ним скелею й нарешті негідник згадує, з ким має справу. Я злегка нахиляюся вперед та суплю брови:
— Значить так. Сьогодні подаєш документи на розлучення і сьогодні проганяєш Аліну з дому. Вона не має дізнатися про нашу угоду. Вигадаєш щось, скажеш розлюбив. Зрозумів? За це отримаєш квартиру і 50 тисяч доларів. Даю тобі десятку авансом. Нахиляюся та відчиняю сейф. Дістаю звідти гроші. Кладу перед ним пачку перемотану резинкою. Його очі загораються жадібним блиском. Він хапає гроші та кладе до кишені:
— Добре. Я розлучуся з Аліною.

Аліна
Після заняття йду до бібліотеки. Повертатися додому зовсім не хочеться. Образа на Романа досі обпікає груди. Сиджу там до вечора. Роман навіть не телефонує і не цікавиться як я. Мабуть, вдає ображеного за вчорашнє. Неохоче їду додому та підіймаються сходами. Натискаю на дзвінок біля дверей. На порозі з’являється Роман, але чомусь він не поспішає мене впускати:
— Згадала, що у тебе є чоловік?
— Я й не забувала. Ходила у бібліотеку. Мені вчитися теж потрібно.
Почуваюся шкідливим котом, хоч нічого й не зробила. Роблю крок та втискаюся у його груди. Він не пропускає мене всередину. Нахиляється, бере валізу та кладе її у під'їзд:
— Я зібрав твої речі й подав на розлучення. У нас з тобою нічого не вийде. Не хочу мати дружину шльондру.
Невидимий ляпас вдарив моє обличчя. Шок, наче ураган, опускається на голову. Ноги підкошуються і я намагаюся не впасти. Брови згущуються на лобі:
— Як ти смієш мене так обзивати?
— Після того, як ти була під Громовенком, ти мене більше не цікавиш, — слова, наче гострі списи, проштрикують серце. Я не вірю, що таке каже Роман. Стискаю сумочку в руках і сподіваюся, що це все жахливий сон:
— Але ти сам просив. І вмовляв на повторну зустріч з ним.
— Хотів скористатися послугами шльондри по повній. Все, бувай! Розійдемося як цивілізовані люди.
Я не витримую та даю ляпаса по обличчю Романа. Його очі спалахують гнівом. Сподіваюся, хоч не приб’є мене. Хоча, з іншого боку, мені все одно. Щойно він розчавив моє серце. Боляче, безжально, холоднокровно. З усіх сил стримую сльози та гордо задираю голову:
— Я не знала, що ти настільки нікчемний. Добре, що наші стосунки закінчилися зараз, а не через двадцять років спільного життя.
Я хапаю ручку валізи, розвертаюся і йду. Тремчу, з очей стікають ріки сліз, а з грудей вириваються схлипування. Виходжу на вулицю та ридаю, мов божевільна. Я любила Романа. Нехай і ці почуття приглушувала образа, проте він мені не байдужий. Не розумію, як він міг так вчинити. Груди розриває залізними лещатами, а нутрощі скручуються у болючий вузол. Наче мантру, повторюю собі: “Я сильна! Я зможу впоратися!”. Згадую біль, який шматував після смс Лук’яна і розумію, що він був набагато сильнішим. Мабуть, з часом моє серце зачерствіло.
Сідаю на лавку біля під'їзду і не знаю, де подітися. Батьки живуть в іншому місті, а з подруг у мене тільки Оксана. Проте вона винаймає квартиру з трьома дівчатами. На мене місця у неї точно немає. Готель теж не варіант, а на вулиці ночувати не хочеться. Змушую себе заспокоїтися. Витираю сльози та дістаю телефон. Набираю номер єдиної людини, до якої можу звернутися.