Слава Світова - Теплі історії в конвертах

Перервати розмову було єдиним правильним рішенням, аби не видати свого хвилювання й безсилля, свого болю.

Знову дзвінок... І знову ти...

— Чого тобі?

— То що ти вирішила? Поїдемо?

— Ні, я ж сказала. Поїду тільки, коли мама з нами поїде.

— Я так хотів із тобою побути разом. Порибалити, у гори піти. Може...

Та я вже далі не чула, не хотіла чути. Гіркота підступила до самого горла. Чому я маю робити такий вибір? Батьки, чому? Для чого ви мені ставите таке важке завдання? Адже ви обоє мої рідні, я люблю вас більше від усіх на світі! Так, у вас не все гаразд, так, ви хтось менше, хтось більше винні в тому, що розійшлися, але хіба я маю судити зараз провину кожного? Хіба я у свої тринадцять уже настільки доросла і свідома, що повинна когось покарати своєю неувагою, а когось нагородити? Чи я інструмент тепер у ваших руках, аби болючіше вдарити одне одного, вразити? Не хочу! Звільніть мене від цього! Звільніть! Вирішіть самі між собою, як вам жити, а для мене будьте просто батьками, навіть якщо живете окремо. І не примушуйте мене робити такий нелюдський вибір!

— Доню, що ти відповіла, коли тато телефонував за відповіддю?

— Що не поїду без тебе, мамо...

Більше слухати жодного з них у мене не було сили. Вимкнути телефон і зануритися у віртуальний ігровий світ було найкращим вибором. Утекти від ваших дорослих проблем. Перехідний вік, скажете потім? То, може, не мій перехідний вік, а ваші дії примушують мене тікати сюди від проблем, які ви нав’язуєте мені?

Чи можна на дитину покладати таку відповідальність, чи здатна вона з нею впоратися? Краще викреслити й забути, зачинити ці двері, які ведуть до тебе. Краще порожнеча...

Лист п’ятий. Розпач. «Невже ніколи?»

І знову привіт...

Снився мені сьогодні. Ніби ми з тобою, узявшись за руки, бігли берегом моря, по теплому піску, а хвильки то накочувалися, то відпливали, лоскочучи ноги. Сонце, велике й червоне, ніби вогняна куля, на горизонті світило так яскраво, що доводилося мружитися. Мама здалеку вітала нас помахом руки, а ми хлюпали солоними жменьками води одне на одного, мокрі та щасливі. І знову бігли... бігли... Та якось ти обернув обличчя до мене так, що я побачила його чітко. Відсахнулася. Це був не ти... Чужий хтось. Прокинулася.

Ти мені часто снишся. І завжди я прокидаюся від того, що розумію — це не ти.

Може, це й не сон. Я ж і в житті шукаю тебе в рідних та знайомих... то в дядькові, то в дідусеві, думаючи, що нічого страшного, що тебе немає поруч, вони мені тебе замінять, але... із часом розумію, що не може бути заміни. Мені справді так бракує тебе. А недавно вирішила. Моїм батьком буде сам Творець. Так, адже Він мене створив і допустив, щоб я росла без тебе, отже, сам і піклуватиметься про мене. Розповідаю Йому тепер про все, що хотіла б розповісти тобі, і уявляю, як Він гладить мене по волоссю, промовляючи: «Усе буде добре, маленька, ти ж найкраща у Мене». І спокій находить на мене. Тільки от у сні знову приходиш ти. І ми знову розважаємося, розмовляємо, подорожуємо, а тоді я прокидаюся, зазирнувши в очі незнайомцю.

Невже ніколи? Питаю себе щоразу, кричу й не чую свого крику. Душею кричу. Невже ніколи в мене не буде відчуття, що в мене є батько, якому я потрібна? Саме я?

Невже ніколи, тату?

Лист шостий. Безсилля. «Це мій хрест»

Ну як ти?

Не хотіла писати. Гадала, уже