Сано Бенсан - Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан

— Це круто! А… — здалось, що лише тепер Влад помітив вбрання мого аватара, бо роззявив трохи рота і теж прискіпливо вглядався в мене. — В тебе оф… класний костюм! Де взяв? Я ще не бачив таких в Етеріалі.

— Довга історія, Фаю, але…

— Стоп, а це що таке?

Влад наблизився до мене, уважно розглядаючи моє плече. Чесно кажучи, у Квантумі все відбувалося так швидко, що я геть не звернув уваги на своє передпліччя, на якому красувалися нові позначки… Халепа.

— Коли ти встиг? — але Влад одразу ж роззявив рота, починаючи розуміти, скоріш за все, мій обман. — Ти весь час був тут, мовчки прокачувався, і нічого мені не сказав?

— Фаю, це не те місце, де про таке говорити… — поглядаючи на Емікса, я спробував вгамувати Владове занепокоєння. Не вистачало, щоб нас почули інші аватари.

— Ну звісно… — Влад і собі озирнувся, але лише тепер з насторогою подивився на Емікса поряд. — А це хто?

— Емікс, — неочікувано промовив мій провідник, всміхнувшись. — Нещодавно Мисливець круто виручив мене і я не міг не оцінити його здібностей. Ти, мабуть, його друг, про якого було стільки мови?

Влад розгублено здійняв брову, але потихенько почав розпливатися у посмішці. Таки Емікс вправний маніпулятор, бо здалось, що друг повірив у цю байку. Або ж не виключено, що сприйняв Емікса саме за топового аватара, адже і його костюм не назвеш звичайним. Та й виглядав іноді навіть моторошно з усіма тими розрядами, які періодично міняли свій колір, хоча то було вкрай рідко… Хм. Теж цікавий момент, який я пропустив мимо. Варто звернути більше уваги на це. 

— Файтер, але друзі кличуть мене «Фай». А який рівень твого аватара? — запитав він, розглядаючи Еміксове передпліччя, на якому не було позначки.

— 60, — відповів провідник, самовпевнено розправивши плечі. — Цей костюм приховує мій рівень від усіх допитливих аватарів.

Паскудник всміхнувся ще ширше, але воно подіяло і Влад збавив оберти. Потім вже якось невпевнено подивився спершу на нас з Еміксом, а потім на своє наруччя. Було дуже помітно, як він почав вагатись, щось читаючи та вкотре зиркаючи на нас. 

— А які у вас плани на найближчі кілька годин? — зрештою запитав він, переминаючись з ноги на ногу, а іноді тереблячи край свого костюма.

Ми з Еміксом переглянулися, чудово розуміючи досить тонкий натяк…

— Та от, саме зібрався поновити свої квести та піти з Еміксом на  прокачку мого аватара.

— Он як… Бо я теж саме збирався йти на кач з командою… — знову оцінив нас поглядом, а потім щось на своєму екрані. — А мене візьмете з собою?

Мабуть, ще ніколи я не чув в його голосі такої надії, як тепер. Були б очі справжніми, то й і в них побачив би чималу. Та все ж не мені було вирішувати це, тому подивився на Емікса, який не зводив із нього погляду. Знаючи його можливості, чомусь був упевнений, що провідник вирішив довідатися про нього більше інформації. 

— Тобі вирішувати, Мисливцю, — згодом впевнено сказав Емікс, подивившись на мене.

А я ніби й завис, бо не очікував такого. Звісно, я чекав, що зустрінемося із Владом в мережі, можливо, навіть звично перекинулись би кількома слівцями, як от тепер… Але йти разом у Квантум… Звісно, що я переймався тим, що Влад там побачить, адже там закрита локація, а ми фактично будемо схожими на конкретних читерів… Втім, я добре знав товариша і сумнівався в тому, що він захоче щось розпатякати, адже в нього в реалі з друзів був лише я та його сестра. 

Подивився ще раз на досить впевненого Емікса. Чомусь я не сумнівався в тому, що він вже щось вирішив, адже про його маніпуляції я ще не скоро забуду…

— Добре, якщо ти не проти. Тільки спершу я зроблю свої квести.

— О, звісно! — на радощах скрикнув Влад і завмер, ніби його система зависла. Втім, його очі кліпнули й перевів погляд на Емікса. — Дякую, що дозволили піти з вами!

— Фаю, згодом, — втрутився я, зрушуючи з місця. — В нас мало часу, тому я повідомлю, коли завершу зі своїми квестами.

— То може ми разом підемо? Мені ще два залишилось…

— У вас із Мисливцем різні локації, Фаю, — підмітив Емікс, поплескавши його по плечі, і пішов слідом за мною.

— Ну добре… Але не забудь! — прокричав вже в наші спини, на що я лише кивнув.

Пройшовши через столичну площу, я все ж запитав:

— І що ти цього разу задумав?

— Нічого. Але подумав, що підтримка під час випробування тобі не завадить. Я не зможу бути поряд, а він згодиться. Звісно, якщо встигне підняти рівень.

— А що як він почує щось… зайве?

— Гадаєш, він матиме на те час? Чи ми? 

І знову ось ця його підозріла посмішка, від якої іноді навіть усі мої мурахи розбігалися. Та допитувати його здавалося марним і цього разу. 

В Канцлера ми не затримувалися, хоча я встиг відмітити його подив, коли побачив мене ще здалеку. Але він делікатно промовчав, обмінявшись поглядами з Еміксом. Втім, я ж буду не я, якщо втримаюсь, аби не запитати бодай щось.

— До чого вся ця таємничість, Еміксе? — запитав між знищеннями кранків. Після 30 рівня вони стали значно витривалішими, ніж звик до колишніх. На моє запитання Емікс вдав, що натхненно вбивав істот, але встиг помітити його косий погляд на мене. — Ти ж мав би вже розуміти, що… ми перейшли на стадію довірливих відносин, в яких успіх залежатиме саме від довіри…