Володимир Худенко - Стрі-чен-ня

місто — розбрідається по придорожніх селах (скільки їх в Роменському районі? — одні назви: Дзеркалька, Озеро, Зелена Діброва — по придорожніх знаках взнається Україна) хто далі на південь до Чорного й Азовського морів через всю ж Україну — Полтава, Запоріжжя, Херсон. Там маленькі приморські містечка — Геніческ, Щолкове; тихі, охайні, видимі тільки в сезон відпусток, а зимою мертві, запустілі. Але що про малі міста на узбережжі — є й великі, а чи не один біс — тут Ромни. Видиме й влітку, й восени, і взимку, і на весну, хоч од того й не менш забите. Ромни — маленький давній райцентрик, і там є психлікарня.

3

Іван Григорович став часто й безпричинно хворіти на нежить. В вікні плило хмарне небо, десь за хмарами лив мертве світло місяць, лив і не доливав до землі, корчились в передсмертних агоніях світанкові зорі.

Іван Григорович думав про це нудне місто, його невеликі обдерті парки, скверики, вулички, лавки для лайливих пенсіонерів і шмаркатих підлітків ввечері, маршрутні зупинки і будівлі виконкомів, нікому не потрібні пам’ятники і обписані шпаною паркани військових частин регулярної армії.

4

Хутір був похмурий, моторошний, на березі водосховища між заростей і заболочених ярів, одним боком до колгоспних полів і траси Конотоп-Ромни.

Я не пам’ятаю як він звався.

Там на хуторі всім завжди снилось щось страшне.

5

За селом Шевченковим, за самою автобусною зупинкою і поворотом на СМТ Дубов’язівка обабіч дороги над крутим спуском тяглися в небо бозна й коли посаджені тополі.

Тяглися вони й тієї ночі.

Угору тяглися, до зір.

Там униз, коло мосту через мутну річечку в давнину нібито втопилась молода дівчина. Через нещасливе кохання втопилась і стала чи то мавкою, чи болотницею чи ще яким річковим духом, примарою між верб.

Кожну місячну ніч у липні, над річкою і долиною боліт, над прибережними дібровами ширився її тужливий спів з надривом:

На святій неділі

На білій березі

Ей рано, рано

На білій березі

Сиділа русалка

Да питала літа

Ей рано, рано

Да питала літа

Чи бувало літо,

Чи ще не бувало?

Ей рано, рано

Чи ще не бувало?

Ой я молодая

Літа не вгадала

Ей рано, рано

Літа не вгадала

Мене молодую

Горечко приспіло

Ей рано, рано

Горечко приспіло

Горечко приспіло

Гулять не пустило

Ей рано, рано

Гулять не пустило.

Там на тому місці вже розбилось дві фури — обидва водії — наглухо, стоять охайні пам’ятники над річкою, а це неподалік розбився хлопець на мотоциклі.

Мовилось, правда, в народі що дівчина — вигадка не більше; нібито прокляте місце, через те що землю для укріплення мосту використовували з-під зруйнованого комуністами храму.

6

В глуху, моторошну ніч коли повний місяць лише коли-не-коли визирав з-за розкуйовджених, кудлатих хмар що то рвались в клоччя над землею, то сипали на її поверхню дрібний мокрий сніг наперебій з мрякою, над мертвим, обнесеним колючим дротом містом Прип’ять кружляла вурдалача зграя.

Упирі добре виділи крізь ніч і кровопивця, що летіла на чолі свити, довго і вдумливо задивлялась на захаращені, оброслі бур’яном, засипані снігом і залиті дрібним дощем вулички міста, його сквери і площу його, мертві очі розбитих вікон поверхівок.

— Тут буде наша перша твердиня, владичице — пояснював між тим один — відси ми вирощуватимемо легіони.

7

Шишиг особливо багато в заболочених лісах мого рідного Полісся. Маленькі злісні жіночки з довгим чорним волоссям, одна з них жила в мене в берегах в селі, я її знав. Вони некрасиві, шишиги, і від того страждають. Дуже жорстокі стають. Їх реально дуже багато на Поліссі. А ще ці вологі краї притягують водою нічниць. Нічниці завше літають над водою.

8

Сновиди — один з різновидів живих мерців. Кожен до кого торкнеться сновида трохи вмирає в собі. Вони зручні. Коли декілька їх помістити в натовп то натовпом легко керувати через цих мертвяків. Буде холодна зима і мерці прийдуть. Вас всіх завороже заметіль. Местиме, местиме. Завірюха вона жива. Родич вогненної жар-птахи зі снігу і вітру. Заметіль буде летіть Києвом і глухими хуторами. В ній мерці поведуть вас.

9

Ти, люба, пам’ятаєш у нас в кінці городу гайок?

Пам’ятаєш там тим літом мавки грали, а ми дивитись ходили?

Ти ще мені казала — страшно, страшно що в них ззаду нутрощі видно.

10

І з синіх небес невідомо звідки впали міріади чорних крилатих тіней.

З величезними чорними крилами як в кажанів, самі як примари, падали на натовп.

І падав натовп на холодний асфальт бо було то все холодним літом, холодним липнем.

Крилаті тіні хапали кожну людину з натовпу, кусали іклами в шиї і впивались у їхню плоть, у їхні артерії, в їхні кровоносні судини, в їхні серця і душі.

Пили! Пили! Пили!

З цьої країни.

З цього народу.

З цього райцентра.

З холодного літа і такого ж холодного липня.

11

У нас правда на хуторі школи не було і я ходив кожен божий день пішака з 4–5 км через болото осушене, окутане вранішнім туманом болото де чувся кваків жаб і з рівчаків стирчали очерети, де верби намагались втоптати свої накриті безсоромно розпатланим волоссям лики в зчорнілій од мулу воді.

Там на болоті в туманах снували принюхуючись до різних запахів травневого ранку хитрюги лисиці і вовки з ближніх лісів.

Ох і багато ж там було вовчиськ!

Ми, пацанва, з уст в уста передавали кожен навчальний рік моторошну легенду про те як вовки восени зжерли учительку з сусіднього села.

12

А я вовків не бачив ні разу; лише раз бачив лиса, та не на болотах а в селі і був він недужий на сказ, блукав вранішніми вулицями, лякав сонних людей («Укушу!») доки його не розстріляли з двостволки а потворний трупик спалили.

Мені тоді довго снився той лис і я навіть їздив до бабки шептухи в Полтавку виливать переляк.

У почорнілій тарілці на дні котрої, як зараз пам’ятаю, була комуністична агітація якихось років, вилився розплавленим воском похмурий і розстріляний лисячий лик.

13

І