Марта Кейс - Усі їхні секрети, Марта Кейс

Розділ 12.

На неї накотилась страшенна втома, наче снігова куля. Така втома, коли не вистачає сил на наступний крок. Коли все тіло просить перепочинку і погрожує своєму хазяїну різними больовими відчуттями, мовляв: бачиш, що можу, якщо ти не даси нам спокою?

З фізичним станом Дана могла ще якось впоратись, а от з моральним – ні. Вона ледь заповзла у квартиру і почула, як Олег розмовляв з кимось телефоном. Мабуть, з клієнтом. Він вийшов у коридор, почувши її кроки. Дана з секунду дивилась на нього пустим поглядом, а потім сльози самі бризнули з її очей. Чоловік мовчки підійшов та обійняв її. Він терпляче притискав її до себе та чекав, коли вона зрештою заспокоїться.

На ньому була біла футболка, яку Дана забруднила косметикою. Вона на секунду відірвалась від чоловіка, аби вдихнути повітря і помітила, що зіпсувала його одяг.

— Вибач, я не хотіла, — жінка тицьнула пальцем в мокру пляму.

— Нічого. В мене цих футболок мільйон. — відповів Олег, глянувши  на пляму, — Що сталося?

— Нічого. Просто стомилась, настрою немає. — вона шморгнула носом і пройшла у вітальню.

— Я там вечерю привіз. Поїмо? Може тобі покращає… — коли він перебував у хорошому настрої, то дбав про Дану, як найкращий чоловік у світі.

— Спочатку піду в душ.

Дана довго стояла під гарячими струменями води й молилась, щоб завтра у лабораторії сталось чудо. Вона божеволіла, розмірковуючи над тим, хто ж її переслідує. І хоч Дана знала відповідь, вона повністю ігнорувала аргументи здорового глузду. Мав бути ще хтось. Хтось, кого вона не знала. Бо тільки чужа людина могла так жорстоко знущатись з її горя, яке, не дивлячись на довгі роки, палало в її серці з неприборканою силою, наче все трапилось лише вчора.

Вони з Олегом повечеряли, випили по парі келихів вина та всілись дивитись фільм. Дана згорнулась клубочком біля чоловіка, почуваючись спокійніше поряд з ним. Олег накинув на неї плед і міцно обійняв. Він міг бути турботливим і люблячим настільки, що Дана майже забувала про його вибухи гніву. Хоча глибоко в душі жінка зневажала себе за слабкість. Розуміла, що поводиться, немов дурне цуценя: горнеться до свого хазяїна кожного разу, коли той дозволяє. А коли він дає тлумаків – тікає з усіх лап до свого сховку. Хіба в людини не більше розуму, аніж у тварини?

Дана заснула під фільм. Пізніше вона відчула, як Олег взяв її на руки та відніс у спальню. Здається, він щось прошепотів їй на вухо, але Дана не прислухалась. Вона вдовольнилася спокоєм сімейного вечора і розтанула, немов ранковий туман на сході сонця. Проблеми відступили далеко, даруючи їй змогу зберегти останні краплі душевного здоров’я.

Зранку вона прокинулась у пустому ліжку. Дана подумала, що Олегу ще вдосвіта довелось кинутись на допомогу черговому складному клієнту. Жінка відчула легке розчарування: було б чудово прокинутись разом і поснідати. Але через те, що Олега не було поруч, вона дозволила собі не снідати та розслаблено зібратись. На неї чекали в лабораторії й від цього Дана трохи нервувала. Вона боялась всього, що залежало не від неї, а від інших людей. Чи варто згадувати про її проблеми з довірою? Якби Дана могла, то обрала б усе життя покладатись лише на себе. Це б стало її суперсилою.

В лабораторії навколо неї метушились дві медсестри. Вони майже не розмовляли, лише давали їй сухі вказівки. Дана з важким серцем віддала їм куртку Мишка. Було надто страшно уявити, що її заберуть, поріжуть, знищать. Можливо, це було на краще. Вона не хотіла пам’ятати його таким, яким бачила востаннє. Тоді Дана прибігла в ліс у пошуках брата, боячись, що їй влетить за недогляд. А натомість вона побачила, як скривавлене тіло Мишка накривали білим простирадлом. А жовта куртка виглядала якоюсь неприродною плямою у цій виставі, насміхаючись над всіма хто бачив понівечений дитячий труп.

Вона голосно видихнула, женучи геть ці спогади. Медсестра поглянула на неї чи то з презирством, чи зі співчуттям. Дана так і не розібрала через медичну маску, що закривала обличчя жінки. Тому вона вп’ялась поглядом в старі блакитні кахлі на стінах. Лабораторія не знала ремонту ще з моменту народження самої Дани. Тут панувала важка безнадійна атмосфера. Багато старого обладнання, металевих інструментів, скляних пробірок. Та найбільше на Дану давили холодні стіни з поодинокими тріщинами у кахлях. Жінка втрачала останню надію на те, що в цьому місці є хтось, здатний вчинити чудо.

— Ви тут все перевіряєте? Маю на увазі: робите аналізи? — вона несміливо звернулась до однієї з медсестер.

— Ні, ці аналізи проводять в новому крилі. В нас немає такого обладнання.

— А чому матеріал здається тут? — Дана вирішила розпитати їх, аби відволіктись від убогості цього місця.

— Там нова американська лабораторія. Вони забрали у нас один з корпусів і переобладнали його. Не пам’ятаю, що там вивчають, але бюджет в них – ого! — медсестра присвиснула, намагаючись передати Дані увесь масштаб фінансового забезпечення американців.

— І що? Вони так просто проводять для вас аналізи? — засумнівалась Дана.

— Так би мовити, по блату. Якщо хтось платить за необхідні дослідження – вони з радістю їх проводять. У нас немає такого обладнання та й навряд чи колись з’явиться. От був тут випадок: дочку бізнесмена викрали. Всіх поставили на вуха. Зібрали зразки з автомобіля, який вела дівчина і знайшли її через два дні цілу та неушкоджену. Якби не американці, то не ходила б бідолашна по білому світі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍