Елінор Портер - Полліанна дорослішає

Саме там я їх знайшла, — свою сестру і хлопчика, якого вона взяла до себе. Вони слухали музику з одного з цих сучасних приладів, що здатні відтворювати записи опер у виконанні всієї трупи, разом з оркестром.

В інвалідному кріслі сидів блідий хлопчик. Але з усією очевидністю, він був абсолютно щасливим. Моя сестра начебто помолодшала років на десять. На її зазвичай блідих щоках проступив рум’янець, а очі сяяли.

Я познайомилась і трохи поспілкувалася з хлопчиком. Тоді ми з сестрою пішли нагору, в її кімнату, і там вона розповіла мені про Джемі. Але вона говорила не про Джемі, якого втратила, і не так, як раніше — зі сльозами в очах і безнадійними зітханнями — а про нового Джемі. Замість зітхань і сліз я почула і побачила живе зацікавлення і навіть захват.

— Делло, він просто дивовижний! — казала моя сестра. — Все, що є найпрекраснішого у музиці, живописі, літературі, знаходить негайний відгук у його душі. Хоча, звісна річ, йому бракує освіти і належного розвитку. Але саме це я здатна йому забезпечити. Завтра приїде вчитель, якого я найняла… Мова у хлопчика просто жахлива. Але він прочитав так багато хороших книжок, що у нього надзвичайно багатий словниковий запас. Якби ти чула, які захопливі історії він вигадує абсолютно спонтанно і тут-таки їх переповідає! Зрозуміло, що в загальній освіті у нього величезні пробіли. Але головне, що він палає бажанням учитись. Тому, думаю, він дуже скоро надолужить. Він кохається на музиці, і я дам йому таку освіту, яку він забажає. Я вже придбала цілу колекцію ретельно підібраних платівок. Бачила б ти його очі, коли він вперше слухав музику священного Грааля! Він знає буквально все про короля Артура і лицарів Круглого Столу. Взагалі, про лицарів, лордів і прекрасних дам він говорить так, як ми з тобою говоримо про наших родичів. От тільки іноді я гублюсь, коли він згадує сера Ланселота, — не знаючи, йдеться про легендарного лицаря чи про білку з міського парку. А ще, Делло, знаєш, я можу домогтися того, щоб він знову став самостійно ходити. В усякому разі, я маю намір показати його доктору Еймсу…

Вона говорила, говорила безнастанно. А я слухала її геть ошелешена. Але яка ж я була щаслива!

Я все це Вам розповідаю, місіс Чилтон, щоб Ви зрозуміли, як щиро вона захоплена, як палко бажає розвинути природні здібності цього хлопчика, і як, попри її бажання чи небажання, змінюється від цього її ставлення до власного життя. Роблячи все це для Джемі, вона робить це також для себе самої. Думаю, ніколи більше вона не стане тією похмурою, нудною, передчасно постарілою жінкою, якою була. І все це тільки завдяки Полліанні.

Полліанна! Славна дитина. І найдивовижніше, що вона сама цього не усвідомлює. Втім, думаю, навіть моя сестра не підозрює, які радикальні зміни відбуваються в її серці і в її житті. А Полліанна не підозрює про ту роль, яку відіграла в цих змінах.

Люба місіс Чилтон, як я можу вам віддячити? Я знаю тільки, що це неможливо. Але в душі Ви маєте відчувати, яку вдячність я назавжди зберігатиму до вас і до Полліанни.

Делла Ветербі».

— Що ж, скидається на те, що «доза Полліанни» їй допомогла, — усміхнувся доктор Чилтон, коли дружина дочитала йому листа.

На його подив, вона лише махнула рукою і з досадою сказала:

— Томасе, облиш, будь ласка!

— Поллі, в чім річ? Хіба ти сама не задоволена, що їй допомогло?

Місіс Чилтон відкинулась на спинку крісла.

— Томасе, знову ти! — зітхнула вона. — Звісно, я рада, що нещасна жінка нарешті зважилася змінити свій стиль життя і зрозуміла, що може про когось дбати. І звісно, я пишаюся з того, що в цьому їй допомогла Полліанна. Але мені вкрай неприємно, що про дівчинку постійно говорять, як про пляшечку з ліками або як про метод лікування. Як ти цього не розумієш!

— Пусте! Що тут такого? Я називаю Полліанну тонізуючим засобом, відколи з нею познайомився.

— Що тут такого? Томасе, дівчинка дорослішає. Невже ти хочеш її зіпсувати? Досі вона справді не усвідомлювала своїх дивовижних здібностей. Саме в цьому таємниця її успіху. Але ти не гірше за мене розумієш: щойно вона свідомо візьметься до справи виправлення людської природи, вона одразу стане нестерпною. Не можна допустити, щоб вона взяла собі в голову, буцімто вона — щось на зразок цілющого засобу для бідних, нужденних і страждальців.

— Дарма! Я не став би цим перейматись, — всміхнувся доктор.

— А однак, Томасе, я занепокоєна.

— Поллі, ти згадай, скільки вона всього зробила, — переконував її чоловік. — Згадай місіс Сноу, Джона Пендлтона та інших. Тепер це геть інші люди, ніж були раніше. Точнісінько, як у випадку з місіс Керю. І все це заслуга Полліанни. Нехай Господь її благословляє!

— Я це знаю, — кивнула місіс Чилтон, — але не хочу, щоб це знала Полліанна! Зрозуміло, що якоюсь мірою вона це відчуває. Вона знає, що навчила цих людей своєї «гри», і саме від того часу вони стали щасливішими. Дуже добре. Але її гра — це тільки гра, до якої вони приєдналися. Суто між нами: я гадаю, що Полліанна прочитала нам одну з найдієвіших проповідей, які я будь-коли чула. Але тільки-но вона сама це усвідомить… Коротко кажучи, я не хочу, щоб вона це усвідомила, і край. З цього приводу хочу тобі сказати просто зараз, що таки вирішила знову їхати з тобою в Німеччину цієї осені. Спершу я думала, що не поїду. Не хотіла залишати Полліанну саму… І я її не маю наміру залишати навіть зараз. Я хочу взяти її з собою.

— Взяти її з нами? Чудово! Чом би й ні?

— Тепер просто змушена так вчинити. Я навіть охоче погодилась би замешкати у Німеччині на кілька років, як ти мріяв. Мені треба на якийсь час вивезти Полліанну з Белдінґсвіля. Я б хотіла, якщо це тільки можливо, щоб вона зберегла свою безпосередність і простодушність. Принаймні я зроблю для цього все, що від мене залежить. От скажи, Томасе, чи ми хочемо, щоб славна дівчинка стала нестерпною, нав’язливою резонеркою?

— Звісно ж не хочемо! — засміявся лікар. — Та коли вже так стало питання, не думаю, що хтось би спромігся її такою зробити… Втім, ідея щодо Німеччини мене влаштовує якнайліпше. Сама знаєш, взагалі б не повертався звідти… якби не Полліанна. Тому що швидше ми поїдемо, то приємніше мені буде. Справді охоче замешкав би там кілька років, і заради навчання, і заради практики.

— В такому разі, — вирішено, — задоволено зітхнула тітонька Поллі.

Розділ 16. Як чекали на Полліанну

Весь