Елінор Портер - Полліанна дорослішає

Белдінґсвіль, усе містечко не тямило себе з хвилювання. Ще ніколи, відтоді як Полліанна Вітьєр поверталася з санаторію зцілена, ніколи не точилося стільки пожвавлених розмов у кожному дворі, на кожному розі. І знову в центрі уваги опинилась Полліанна. Знову обговорювалось її близьке повернення додому. Але нині йшлося про геть іншу Полліанну, і повернення її виявилося геть іншим!

Полліанні виповнилось двадцять. Шість років вона мешкала в Европі. Взимку — здебільшого у Німеччині, а влітку вона подорожувала і відпочивала разом з доктором Чилтоном і своєю тіткою. Лише раз упродовж усього часу вона відвідала Белдінґсвіль. То були дуже короткі відвідини, одноденні, того року, коли їй виповнилося шістнадцять. А нині вона поверталась додому — за чутками, назовсім. Поверталася разом з тітонькою Поллі.

Доктора Чилтона з ними вже не було. Півроку тому містечко було прикро вражене звісткою про його передчасну смерть. Всі тоді гадали, що місіс Чилтон і Полліанна одразу повернуться у свою стару домівку. Однак, вони не приїхали. Натомість, надійшла звістка, що вдова Чилтон разом з племінницею ще на якийсь час залишаться в Европі. За чутками, місіс Чилтон намагалася змінити оточення, щоб якось відволіктись від сумних думок і полегшити свою жалобу. На зміну цим чуткам прийшли також інші, стосовно фінансових негараздів місіс Чилтон. Річ у тім, що значна частина коштів родини Гаррінґтонів була вкладена в акції залізниці, які виявились ненадійними, а згодом втратили цінність через обвал на біржі. На спадщину доктора Чилтона теж не можна було розраховувати. Він взагалі не був заможною людиною, а останнім часом робив чималі витрати. Тому Белдінґсвіль був не надто здивований, коли за півроку по смерті доктора надійшла звістка, що місіс Чилтон з Полліанною повертаються додому.

Знову в старому будинку Гаррінґтонів, що тривалий час простояв замкненим і мовчазним, повідчиняли вікна і двері. Знову Ненсі, тепер місіс Дурджин, дружина Тімоті Дурджина, витирала пил, вичищала, мила, аж доки весь будинок засяяв бездоганною чистотою і досконалим порядком.

— Ні, я не одержувала жодних розпоряджень, — пояснювала Ненсі цікавим сусідам і друзям, що зупинялись коло воріт, а часом навіть підходили до дверей. — Звісна річ, у матінки Дурджин був ключ — вона іноді приходила в будинок, щоб провітрити кімнати і переконатися, що все на своєму місці. А місіс Чилтон справді написала, що вони з міс Полліанною повертаються цієї п’ятниці. І попросила провітрити кімнати і чохли на меблях, а ключ покласти під килимок. Треба ж таке — під килимок! Наче б я дозволила, щоб вони, бідолашні, приїхали сюди отак, самотні і втомлені, а я за якийсь кілометр звідси сиділа у своїй вітальні, наче яка пані. Наче я геть серця не маю! Їм, бідолашним, і без того скрутно — доктор помер, земля йому пухом! Він уже не повернеться. А вони повертаються геть без грошей. Адже ви в курсі? Осьде лихо! Щоб міс Полліанна… я хочу сказати, щоб місіс Чилтон раптом виявилась бідною! Я собі такого просто уявити не можу!

Та ні з ким либонь Ненсі не розмовляла так зацікавлено, як із показним молодиком з щирим відкритим поглядом і чарівною усмішкою. У четвер, о десятій ранку, він під’їхав до дверей на баскому породистому скакуні. Треба також зазначити, що ні з ким вона не говорила так збентежено і плутано. Повсякчас вона затиналась, не знаючи, як звернутись до молодого чоловіка.

— Джиммі… містере Біне… Я хочу сказати, містере Пендлтоне… Містере Джиммі!

У відповідь молодий чоловік вибухнув сміхом.

— Не хвилюйся, Ненсі! Називай мене так, як тобі зручніше… Я вже з’ясував те, що мене цікавило: місіс Чилтон та її племінниця справді повертаються завтра.

— Так, сер, вони повертаються, — з реверансом відповідала Ненсі. — Яка ж прикрість! Тобто я рада, що побачу їх. Але прикро, що вони повертаються отак…

— Розумію, — кивнув юнак, серйозним поглядом обводячи гарний старий будинок. — Але, думаю, тут нічого не вдієш. Дуже добре, що ви узялись… до того, до чого ви взялись. Далебі, дуже гарна справа.

Він усміхнувся їй і, розвернувши коня, помчав легким галопом.

Ненсі, стоячи на ґанку, задумливо похитала головою.

— Мене це нітрохи не дивує, містере Джиммі, — проказала вона вголос, проводжаючи захопленим поглядом постать хвацького вершника на баскому коні. Мене нітрохи не дивує, що ви не гаєте часу, коли треба розпитати про міс Полліанну. Я давно казала, що настане час, і він дуже скоро настане… А ви ж іще виросли таким високим та вродливим. Я дуже сподіваюся, що все складеться так, як має скластись. Дуже сподіваюсь! Усе, далебі, складеться, як у романах. Адже то вона знайшла вас і привела у розкішний будинок містера Пендлтона. Хто б тепер пізнав того маленького Джиммі Біна! Ніколи не бачила, щоб хтось так змінився. Далебі, так є. Ніколи не бачила! — запевняла вона сама себе, вдивляючись у силует вершника, що вже зникав удалині.

Подібна думка напевне промайнула також у голові Джона Пендлтона, коли той з тераси свого великого сірого будинку на Пендлтонському пагорбі спостерігав стрімке наближення того самого вершника на тому-таки коні. А в очах його світилося почуття, схоже на те, що було в очах Ненсі Дурджин, а з вуст злетіло захоплене: «Які ж красені обидва!», коли вершник на своєму коні промчав повз будинок до стайні.

За кілька хвилин по тому юнак вийшов з-за рогу будинку і неквапливо піднявся сходами на терасу.

— То що, мій хлопчику, це правда? Вони повертаються? — нетерпляче запитав чоловік.

— Так.

— Коли?

— Завтра.

Молодий чоловік влаштувався у кріслі. Лаконічність різкої відповіді змусила Джона Пендлтона насупитись. Він зиркнув на юнака і після короткого вагання сухо запитав:

— Синку, в чім річ?

— В чім річ? Ні в чому, сер.

— Дарма! Я ж бачу. Годину тому ти поїхав звідси, палаючи таким нетерпінням, що жодна сила тебе не втримала б. А тепер звалився у крісло, згорблений і такий пригнічений, що тебе жодна сила не підніме. Якби я не знав усіх обставин, то подумав би, що ти не радієш поверненню наших друзів.

Він зробив паузу, чекаючи на якусь відповідь. Але не одержавши її, повів далі.

— То скажи, Джиме, хіба ти не радий, що вони повертаються?

Молодий чоловік засміявся і знервовано засовався у кріслі.

— Звісно, я радий.

— Гм… А з твого вигляду не скажеш.

Молодик знову засміявся і по-дитячому зашарівся.

— Я просто… задумався про Полліанну.

— Полліанна! Відколи ти повернувся з Бостона і дізнався, що тут чекають на її повернення, ти знай тільки! торочиш про Полліанну і, здається, ні про що інше не думаєш.

Юнак нахилився вперед і з жаром почав:

— Саме так! Як ви не розумієте? Ви самі сказали, що вчора жодні сили не змогли б мене зупинити, так я хотів побачити Полліанну. А сьогодні, коли