Ольга Юліанівна Кобилянська - Земля

«Що? Дурню! Може вистрілити!»

«А ти як гадаєш, що я не вмію набитого револьвера в руках тримати?»

Оце сказав. І як лише сказав, а револьвер гримнув, і Николайко лежав уже готовий.

— Господи! Господи! — зойкнула Докія й заломила руки.

Всі інші свиснули крізь зуби, а Михайло поблід.

— На, маєш, так приходить смерть! Але вона йому вже здавна стояла за плечима.

— Та й на місці застрілив його? — крикнув Петро.

— Ні, не застрілив; поцілив у клуб! Він лежав, підпливаючи кров'ю. Цілий покій закрасив кров'ю, і громада людей збіглась зараз, бо то було при дорозі. Той лейтнант мешкав при дорозі. Мені показували ту хату. Я видів ту хату. Висока панська камениця з великими довгими вікнами.

— А відтак?

— Відтак?… Лежав кілька місяців у шпиталі, вимучився, сарака[71], бо йому не могли витягнути кулі. А він був такий здоровий і міцний хлопець, саме такий, як Михайло. Акурат, як Михайло. Аж вилисів відтак. У шпиталі. Борода йому виросла аж по груди, отак… А накінці випустили його цілком на волю. Два жовніри підвезли його додому.

— Ото мала його мамка потіху, як увиділа його такого! — майже заспівала з жалю Докія, похитавши, як перше, головою.

— Мала…

— А тато, сарака?… — закинув Петро.

— Тато?… Тато, кажуть, так плакав, що гадали, що минеться[72]. Нічого не знали. Він не міг писати. Вони писали до нього два рази, але він не відписував. Та й що мав писати?

— Йому вже все одно було… — сказав Петро з легким усміхом і далеко сягаючим тоном.

— А його тато був багатий ґазда! Мав поле, мав худобу, вівці…

— Яким чоловік іде, то знає, але як поверне, то не знає! — обізвалася знов турботно Докія. — Се лиш бог знає!

— Се лиш бог знає! — повторили інші всуміш. — Се лиш бог знає!

Вони всі любили й поважали Михайла і цікавилися щиро його долею. Тепер кожне глянуло на молодого хлопця зі співчуттям.

Він стояв он тут нерішимий і оглядав то свій клуночок, то товарину.

— Ти уважай, синку, як будеш брати яку стрільбу в руки, аби, не дай господи, не лучилося тобі яке нещастя. Ніколи не можна знати, звідки воно приходить! — остерігала поважно Докія.

— Він обережний! — обізвався нараз Івоніка, що мовчав досі уперто. — Він дуже обережний…

— Я того не боюся! — відповів Михайло, насилу усміхаючися. — Я якщо не мушу, то й ніколи не взяв би стрільби до руки.

— Ні, ти мій паничику, се вже я знаю! — гукнув весело старий Петро. — Я знаю, що ти убиваєш зайці буком!

— А то, може, не добре? — відповів, усміхаючися, хлопець. — Мені не треба ні пороху, ні шроту[73]! Я таки зроду не любив стрільби! Стрільби чи там пістоля уникав я з дитинства. Воно скрите й небезпечне, мов нечисте.

— Ой правду кажеш; ой бігме, що правду кажеш! — притакнула Докія.

— Ну, але тепер ходім! — обізвався твердо й різко Івоніка. — Час не стоїть.

Він був глибоко зворушений розмовою знакомих, але не зраджував себе. До того було йому дуже прикро, що зайшли в таку розмову перед Михайлом. Відчував, як хлопець в'янув під враженням оповідання.

— Ні, ні, не стоїть! — кликнули всі троє в один голос.

Відтак стиснули мужчини Михайлові руку, бажаючи йому щастя й здоров'я на дорогу і на будуче, а Докія, котру Михайло поцілував у руку, поблагословила його.

— Дай тобі, боже, добрих днів і доленьки доброї. Не забувай, синку, за нас та справуйся добре! Добре тобі буде! Доброму всюди добре! Тужити — не тужи, синку, бо однаково треба свій час відслужити. Не бануй за хатою, а на різдво приходь. Ми пшениці наваримо, паляниць напечемо. Приходь коляду доколядувати!

— Та не фудулися вже дуже, як вернеш капралом! — підкинув давнішим веселим тоном Петро. — Вертай та почастуй дома доброю горівкою. Тато при-лагодить. Будемо пити так, що нам у голові шумітиме. Не бійся, все буде добре! Все минеться!

Як минали панський двір, Анна стояла коло брами. Стояла висока, рівна й поважна, мов статуя. Її обличчя було блідаве, а очі гляділи мов із другого світу на батька й сина. Оба поздоровили її, а вона відклонилась низенько. Цілу душу вложила несвідомо в сій хвилі у поклін…

Прямуючи до великої одинокої корчми під лісом, що становила граничну точку межи двома селами і все була переповнена гістьми, здибали напроти себе Саву.

Він ішов повільним кроком. Ледве волікся. Закинув руки на плечі, а голову спустив, як звичайно, вниз.

— Ти не коло хати? — спитав його Івоніка.

— Я ходив до Мендля по тютюні — відповів звітливо. — Хати не вкраде ніхто! У Мендля ждуть на тебе другі рекрути! — звернувся до Михайла. — Підете разом; бувай здоров!

— Бувай здоров, та й давай позір[74] на все! — просив його Михайло, простягаючи до нього руку.

— Давай ти позір! — відповів йому Сава, зсуваючи уперто капелюх набік. — Ти тепер ідеш межи ґудзики! Я маю ще час!

— Іди до мами; вони самі, — радив батько. — Будуть плакати!

— Нехай їх ті потішають, що їх сьогодні нагодували! — відповів він, роздувши губи, і обернувся до них плечима.

— Нещастя з тим хлопцем! — сказав Івоніка, зітхаючи. — Ні в чім йому не догода! Мама лишила йому їду — се я знаю!

— Не докоряйте йому, тату, він ще дурний і не буде все такий! — уступився за брата Михайло. Був розжалений до глибини душі, особливо ж по стрічі з Анною, і був би рад бачити все в мирі, тим більше, що розставався з ріднею і окруженням на довгий час.

Старий усміхнувся болісно.

— Хто йому рад більше добра, як я? Він добрий, я знаю! І чому не мав би бути добрий?

— Добрий, але обмотаний циганськими вговорюваннями! — відповів Михайло. — Нехай ночує з мамою в хаті на горі, а ви вже самі пересипляйте в бурдею! Як буде сам на полі, буде все до неї забігати. А йому ще не час думати про весілля!

Замовкли.

Звільна й мовчазно вийшли на горбок, де стояв найважніший у селі будинок — корчма, — і злучилися з іншими рекрутами.

Півгодини пізніше вирушило коло вісімнадцять мужчин і кілька жінок із пропінації[75] і звернулися на широкий гостинець, що вів до самої залізничної станції.

Рекрути, побравшися по двоє-троє за шиї, йшли, більша половина з них до крайності розжалена і помимо вчасної пори вже добре підохочена, неправильно, широкими кроками вперед, і вигребуючи з себе голосом увесь запас своїх почувань і