Абір Мукерджі - Необхідне зло, Абір Мукерджі

в лампу. Запалив і накрив її склом. Із невеличкого відділення у валізі дістав кульку опійної смоли, яку знайшов у речах убивці, і наштрикнув її на голку. Опустившись навколішки, я підніс її до полум’я і почав робити те, що сотні разів бачив у китайському кварталі.

«О» пом’якшав, і я перевертав та обережно розтягував його над вогнем, доки він не став тягучим. Мене накрила хвиля радісного збудження. Я це роблю; готую «О», перетворюю його з інертної речовини на магічну. Як перед тим алхіміком, котрий перетворює простий метал на золото, переді мною відкривалися таємниці всесвіту.

А тоді все змінилося.

Щось зіпсувалося. «О» зажеврівся і почав обвуглюватись. Я схопився за голову. Невже я щось забув? Пропустив якийсь важливий етап? Невже тримав «О» занадто близько до полум’я? Спробував змінити методику, але ще навіть не почавши, зрозумів, що то марна справа. «О» горів, а не випаровувався. Я швидко поклав його в чашу люльки, сподіваючись, що хоч краплину пари можна врятувати. Підніс люльку до рота й удихнув.

Гіркий, вугільний присмак.

Серце в мене мало не розірвалося.

Я поклав люльку на підлогу і без сил упав поруч, обхопивши голову руками. За мить моє тіло пронизав біль.

Не знаю, як довго я так лежав, але коли знайшов сили ворухнутися, опійна лампа вже згасла. Біль змінився на терпкий біль і барабанний біль у голові.

Я підвівся, утомлено підняв люльку. У тьмяному світлі ліхтаря від’єднав чашу і розглянув рештки почорнілої, крихкої кульки «О». Підняв її, розтер на долоні, підійшов до вікна і викинув пил у безвітряну ніч.

Дев’ятнадцять

Понеділок, 21 червня 1920 року

аснув я лише перед світанком. На війні я навчився задовольнятися двома чи трьома годинами сну і відтоді не покинув цю звичку Прокидатися в Калькутті зовсім не важко. Будь-хто, провівши там ніч, погодиться, що місто пробуджує, атакуючи всі органи чуття одразу: крики півників і гавкання собак, сморід стічних канав, укуси клопів. Завдяки поєднанню всіх цих факторів необхідність у будильнику відпадає.

Самбалпур — зовсім інша річ. Тут тихіше й аромати кращі, але існують і свої недоліки. Тиша була такою, що в мене виникла підозра, що сонце вже високо в небі.

Симптоми, схожі на прояви грипу, повернулися з новою силою: голова тріщить, очі сльозяться. Я б залюбки віддав місячну зарплатню за те, щоб просто перевернутися на інший бік і полежати ще годинку, але пригадав Ґолдінґа. Ми домовилися зустрітись о восьмій. Я поглянув на годинник. Він зупинився за чверть до третьої.

Я змусив себе встати з ліжка, натягнув сорочку і штани й кинувся вниз. Годинник у передпокої показував, що до восьмої залишилося ще десять хвилин. Зітхнувши з полегшенням, я вийшов на вулицю пошукати бухгалтера.

Небо було ясним, повітря важким. Індус у білій сорочці та тюрбані розрівнював гравій біля воріт.

— Чи не бачили ви містера Ґолдінґа?

— Так, сагибе,— посміхнувся він.— Ґолдінґ сагиб — дуже гарний чоловік. Він приходив учора тільки.

— А сьогодні вранці ви його бачили? — запитав я.

— Ні, сагибе,— відповів він, засмучено похитавши головою.

Я підійшов до воріт, запалив сигарету і почав чекати. Двадцяти хвилин вологості й головного болю мені вистачило, і я повернувся всередину. Бухгалтера ніде не видно. Звісно, він може затримуватися, та щось не схожий він на людину, яка часто запізнюється. Я б сказав, що він, імовірніше, раніше прийде. Учора він здавався таким знервованим, так хотів скинути із себе якийсь тягар. Варто врахувати, що він добряче випив. Може, протверезів і передумав? А може, і досі спить. Хай би там як, він так легко мене не спекається. Обов’язково розпитаю його сьогодні, хоче він того чи ні.

Повернувшись до будинку, я приєднався до Не Здавайся, який уже снідав у їдальні.

— Ви не бачили Ґолдінґа? — запитав я.

— Боюсь, ні, сер,— відповів сержант.— Не прийшов?

— Схоже, ні,— зітхнув я.

— Учора він багато випив. Може, забув?

— Може,— погодивсь я. Налив собі чашку чорної кави з порцелянового кавника на столі й сів на стілець навпроти Не Здавайся.

Ми почули, як перед будинком зупинився автомобіль, і за кілька хвилин до нас увійшов полковник Арора.

— Ви раптом не зустрічали містера Ґолдінґа? — запитав я.— Ми домовлялися зустрітись о восьмій. Може, тут люди мають трохи вільніші стосунки з часом? — з надією припустив я.

Полковник стримано розсміявся.

— Тільки не наш містер Ґолдінґ. Він сама пунктуальність.

— А що ви робите тут так рано? — поцікавивсь я.— Я гадав, що ви приїдете о дев’ятій.

— Мабуть, починаю вчитися у вас, англійців,— усміхнувся він і змінив тему.— Я привіз запрошення. Сьогодні ввечері влаштовують невеличке храмове свято. Його Високість магараджа вас запрошує. Я пришлю за вами автомобіль о сьомій.

— Гаразд,— погодивсь я. Поглянув на годинник. Ґолдінґ уже на півгодини запізнюється. Схоже, що він узагалі не прийде.— А де контора Ґолдінґа?

— В Ґулааб Бхаван,— відповів Арора.— На поверх нижче вашого кабінету.

— У такому разі ми краще поїдемо. Може, там його знайдемо. Та й роботи багато, і нам знадобиться ваша допомога.

Губи його ледь розтягнулись у посмішці.

— До ваших послуг.

Сорок хвилин по тому ми вже заходили до свого тимчасового кабінету з вікнами у сад. Зупинилися біля кабінету Ґолдінґа на другому поверсі, але він був зачинений. Наразі я милувався видом, а Не Здавайся з полковником обговорювали список людей, яких ми хотіли б опитати.

— І мови бути не може,— палко заперечував полковник. Він підвівся і навис над Не Здавайся, як та скеля.— Принц Пуніт — гаразд, це можна влаштувати; але вдова Адгіра, принцеса Ґітанджалі,— це порушує всі правила. До магарані і принцес, навіть до королівських наложниць наближатися не можна, особливо вам, Віндгеме.

— Мені? — здивувавсь я.

Полковник знову сів і зчепив руки.

— За двісті років спілкування з британцями ми багато на що погодились, але святість жіночої половини завжди залишалася непорушною. Не лише у Сам-балпурі, а й у всіх королівських штатах. Королівські жінки мусять лишатися чистими. Покійний принц був не лише моїм господарем, але й моїм другом. Та я не став би просити у магараджі дозволу, щоб поставити кілька запитань принцесі королівського дому, навіть якби вважав її вбивцею.

— А сержант Банерджі? — запитав я.

Обидва чоловіки так і витріщилися