Інна Земець - Збій системи, Інна Земець

      - Звідки так французьку знаєш? У тебе лиш юридична освіта.

Я взяла свобі свій улюблений десерт і кайфуючи від звуку зламала крихку скоринку.

     - Коли у школі вивчали Бодлера, мені здалося, що переклад не в повній мірі передає всю красу його поезій. Тоді мені найняли приватного вчителя і ось за кілька років щотижневих уроків потому –  можу забалакати підстаркуватого авіньонського ловеласа, - смакуючи десертом відповіла я. – Дякую, дивовижний сніданок.

      - А чому обрала фах юриста? Здається, література тобі набагато ближча.

     - Це видалось мені більш пркатичним, - не хотіла заглиблюватись в деталі, та якось сама собою не зупинилась на цій короткій відповіді. – Хоча ще деякий час після кшоли розмірковувала щодо музичної освіти, але не склалось.

       - Чому?

      - Спочатку зупиняла потреба переїзду в інше місто, а потім втратила хист, - отут вже точно спинюсь, годі мою біографію вивчати.

Гліб прибрав зі столу і зупинився поруч.

    - То що, поїхали по твої речі?

    - Тобто? Разом поїхали?

   - Так, у мене ще купа вільного часу, - він взяв телефон в руки. – Давид, вийдемо через десять хвилин, - поглянув на мене. – Встигнеш зібратися?

Я кивнула, швидко потупотіла сходами на другий поверх і очманіло впала на ліжко. У Сердюка є вільний час і він поїде збирати мої речі. Сьогодні парад планет? Чи червоне затемнення? Щось же має це пояснити. Зібралась швидко і побігла вниз. Гліб стояв біля дверей. Джинси, футболка, кросівки.  Від звичного образу лиш дорогущий годинник на зап’ястку і непорушна рівновага. Давид чекав біля автівки і ми одразу вирушили до квартири, яку ще донедавна називала своїм домом без почуття огиди. Дорогою зробили лиш одну зупинку – біля пошти, звідки Гліб повернувся з купою картону.

      - Не потімив коробок в твоїй…кімнаті, - відповів він на моє мовчазне запитання.

Речами заповнили не всі – у мене стільки лах не набралось. Я пакувала, Давид і Гліб виносили. Сусід з синцем на щелепі як нас побачив, так і зачинився в своїй кімнаті і сидів тихо мов миша, чи від похмілля ховаючись, чи від суворих чоловіків що мене супроводжували. Збори завершились дуже швидко і на зворотньому шляху я набрала номер власника квартири. Моїм раптовим від’їздом він був незадоволений, та я мала вагомі аргументи, тому розійшлись з результатом «нічия» і цю сторінку життя було перегорнуто.

      - У тебе дуже небагато речей, - з подивом констатував Гліб, виймаючи коробки з багажника.

      - Я вільна дівчина-перекотиполе, - усміхнулась йому я, взяла частину своїх речей і пішла до дверей.

Кімната в квартирі Гліба обросла коробками і водій відбув – до їх вечірнього від’їзду ще було кілька годин. Я розпаковувала свої речі, господар пакував свої, а зустрілись у вітальні вже під вечір. Його валіза стояла біля дверей, а він сам діставав з крафтового пакету якісь фольговані контейнери.

       - Ти вчасно – замовлення щойно доставили.

Я заглянула на стільницю і роздивилась чим частуватимуть - цього разу – дорадо зі спаржею, смакота.

       - Я допоможу.

Де тут посуд я вже бачила, тож розставила тарілки і взяла столові прибори для риби. Гліб пильно спостерігав за моїми діями і я намагалсь зробуміти чому. Може вже занадто хазяйную? Ми сіли за стіл і розпочали вечерю. І знову він уважно вивчав кожен мій рух.

     - Що таке? – не витримала я. – Я наче бактерія під мікроскопом! Що ти так розгледіти хочеш?

    - Хочу зрозуміти, як жінка яка ідеально знає кілька іноземних мов, має пристойну освіту та роботу і прекрасні манери, винайняла собі кімнату в сусідстві з маргиналами? Це не вписується в жодну логічну систему, хоча припущень та здогадок маю вдосталь. У тебе є борги? Підсіла на азартні ігри? Твій спосіб життя суперечить всьому, що я бачу.

Він відсунув тарілку, відклав прибори і трохи нахилившись вперед замовк, чекаючи моєї відповіді. Бита життям цитата «У мене є мрія» особито для мене асоціювалась вже не зі словами Мартіна Лютера Кінга, а з поцупленим слоганом недолугої давньої передвиборчої кампанії, тому почати відповідь потрібно було інакше, а краще за все – максимально стисло.

      - Я хочу в Барселону.

      - Це нічого не пояснює, ти давно могла собі це дозволити.

      - Може й так, якби не постійна потреба оновлювати гардероб вбранням до відряджень, - засміялась я.

      - Це цілком підвадає під категорію корпоративних витрат – я компенсую.

      - Шукай не тільки психолога, а й психіатра, Гліб. Це був жарт.

Звісно, ані жарт, ані коротка версія його не влаштували, його мозок потребує аргуменів, які впишуться в систему.

    - Мене не цікавить звичайний туристичний візит. Моя мама – архітектор і з давніх-давен мріяла пожити серед витворів мистецтва Гауді. Батько, як фанат «Барси», мав щодо того візиту свої плані. Ані сестра, ані я мрій батьків ніколи не поділяли, але у жодному разі не хотіли відмовлятись від планів всією родиною пожити там місяць  і не в бюджетному готелі, а так, щоб вічути справжню атмосферу міста і насолодитись кожною хвилиною. Через певні ускладнення, ми змушені були відкласти реалізацю цього задуму, але мрія нікуди не поділась. Ось і все.