Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

всіяну дивними земними реліктами — старими могильними плитами, потрощеними урнами і гротескними фрагментами пам’ятників, — і Картер із якимось щемом у серці збагнув, що від початку своєї подорожі він ще жодного разу настільки не наближався до реального світу, відколи спустився сьомастами східцями з вогняної печери до Брами Глибокого Сну.

Там, на надгробкові 1768 року, викраденому з цвинтаря Ґранарі,[65] що у Бостоні, сидів упир, колись знаний як художник Річард Аптон Пікман. Він був голий, мав схожу на ґумову шкіру і набув уже настільки виразних упирячих рис, що в ньому важко було розпізнати колишню людину. Проте він усе ще трохи пам’ятав англійську, тож сяк-так міг порозумітися з Картером односкладовими словами, а інші упирі час від часу допомагали йому, бурмочучи щось своєю говіркою. Коли він зрозумів, що Картер хоче дістатися до зачарованого лісу, а звідти — до Селефаїса в землях Ут-Нарґаї за Танарійськими пагорбами, то, здавалося, завагався, оскільки упирі сущого світу не мають справ із цвинтарями горішнього світу снів (окрім, хіба, перетинчастолапих вампірів, якими аж кишать мертві міста), і багато що відділяє їхній край від зачарованих лісів, зокрема і жахливе королівство ґуґів.

То ґуґи, волохаті та велетенські, колись звели кам’яні кола у тому лісі та приносили дивні жертви Іншим Богам та повзучому хаосові Ньярлатотепу, аж поки однієї ночі чутки про їхні збочення і мерзоту досягли вух земних богів, і ті прогнали їх до підземних печер. Зараз лише величезна кам’яна ляда із залізним кільцем посередині сполучає бездонні оселі земних упирів із зачарованим лісом, і ґуґи не наважуються її відчиняти, остерігаючись прокляття. Немислимо, щоб смертний сновидець проминув їхній край і вийшов назовні крізь ті двері, бо ж смертний сновидець — то їхній колишній харч, поміж них ще й досі гуляють легенди про те, які чудові ті сновидці на смак, навіть незважаючи на те, що через це вигнання їхній раціон обмежився ґастами, тими мерзенними створіннями, які гинуть на світлі, мешкають у підземеллях Зіна і стрибають на довгих задніх лапах, наче кенгуру.

Тож упир, який колись був Пікманом, порадив Картерові або вийти з цієї безодні в Саркоманді, мертвому місті, що розкинулося в долині під плоскогір’ям Ленґ, де порослі селітрою чорні сходи, які охороняють крилаті діоритові леви, ведуть із царства сну до ще глибших безодень, або через кладовище повернутися до сущого світу, розпочавши свою мандрівку від самого початку — сімдесятьма східцями дрімоти униз до вогненної печери, а тоді сімома сотнями сходинок крізь Браму Глибокого Сну до зачарованого лісу. Проте цей варіант для Картера не годився; він нічого не знав про шлях від плоскогір’я Ленґ до Ут-Нарґаї, ще менше він хотів прокидатися, боячись забути все, про що він уже дізнався у своєму сні. Якби він раптом забув ті високородні, богоспоріднені обличчя моряків із півночі, які торгували оніксом у Целефаїсі, це обернулося б катастрофою для його пошуків, вони-бо доводяться богам дітьми і чи не єдині можуть вказати шлях до холодної пустки і Кадата, на якому живуть Великі.

Після тривалих суперечок упирі згодилися провести свого гостя за велику стіну королівства ґуґів. Існувала невелика ймовірність того, що Картер зможе непоміченим прослизнути крізь те присмеркове царство круглих кам’яних веж, коли велети сито хропітимуть у своїх домівках, і зможе дістатися до центральної вежі, позначеної символом Кот, східці всередині якої ведуть прямісінько до ляди, за якою починається чарівний ліс. Пікман навіть погодився виділити йому трьох упирів із важелем, витесаним з могильного каменя, щоб ті допомогли йому відчинити кам’яні двері, — тим паче, що зуґи чомусь страшенно бояться упирів, так що нерідко самі тікають із власних цвинтарів, коли бачать, як ті на них бенкетують.

А ще він порадив Картерові і самому прикинутися упирем: зголити бороду, яка у нього відросла за цей час (бо всі упирі безбороді), вивалятися голяка у багнюці, щоб шкіра набула відповідного вигляду, навчитися їхньої дещо незграбної ходи, несучи свій одяг у вузлику, наче щойно викопаний з могили делікатес. Вони пройдуть до міста ґуґів — яким, власне, і обмежується їхнє королівство — прямою норою, що виходить на цвинтар неподалік від отієї самої вежі Кот. Проте слід стерегтися великої печери поблизу цвинтаря, бо то — вхід у підземелля Зіна, де жорстокі ґасти постійно напоготові, вони завжди видивляються мешканців горішніх безодень, які на них полюють. Ґасти намагаються виходити на поверхню, лише коли ґуґи сплять, а полюють вони і на ґуґів, і на упирів, бо не можуть їх розрізнити. Вони настільки примітивні, що пожирають навіть одне одного. У одному з найвужчих проходів підземель Зіна ґуґи виставляють чатових, але ті нерідко засинають, тож їх часто запопадає зграя ґастів. Хоч ґасти і не зносять денного світла, вони можуть годинами перебувати у сірому мороці безодень.

Тож нарешті Картер поповз нескінченними норами у супроводі трьох упирів, які з кладовища Чартер-стріт, що у Салемі[66], несли чорний сланцевий надгробок полковника Неємії Дербі, який упокоївся 1719 року. Коли вони знову вийшли у присмеркове світло, то опинилися в пралісі порослих лишайниками монолітів, які здіймалися вгору, аж доки сягало око, і служили скромними надгробками ґуґів. Праворуч від лазу, яким вони сюди дісталися, за нескінченними рядами монолітів, відкривався безмежний краєвид циклопічних круглих веж, які тягнулися у сіру височінь підземного світу. То було величне місто ґуґів, де висота дверей сягала тридцять футів. Упирі часто сюди приходили, бо ціла їхня зграя майже рік могла харчуватися мертвим ґуґом, і навіть попри небезпеку, їм легше поїдати ґуґів, аніж тривожити людські могили. Тепер Картер зрозумів, що то за велетенські кістки раз по раз траплялися йому в долині Пнат.

Просто попереду, одразу за кладовищем, здіймалась прямовисна скеля, біля підніжжя якої зловісно зяяла велетенська печера. Упирі порадили Картеру триматися від неї якнайдалі, бо то був вхід до проклятих підземель Зіна, у пітьмі яких ґуґи полюють на ґастів. І направду, це застереження швидко справдилося; один із упирів став наближатися до веж, щоб перевірити, чи й справді ґуґи вже поснули, як у темряві того величезного входу зблиснула пара жовтаво-червоних очиць, тоді ще одна — отже, ґуґів стало менше на одного вартового, а нюх ґастів і справді був неймовірно гострий. Тож упир повернувся до лазу і застеріг своїх товаришів, наказавши їм мовчати. Найкраще було не заважати ґастам, до того ж ті мали б невдовзі відступити, бо ж їх мала неабияк виснажити сутичка з ґуґом у тих темних підземеллях. За мить у сірий присмерк вистрибнуло щось розміром із невеликого коня, і Картера мало не знудило від вигляду тієї мерзенної потвори, обличчя якої дивовижно нагадувало людське, незважаючи на те, що йому бракувало носа, чола та інших істотних деталей.

Тут із печери вистрибнули ще три ґасти, приєднавшись до свого товариша, а упир тихенько прошепотів Картеру, що відсутність на їхніх тілах бойових шрамів — то поганий знак. Схоже на те, що вони навіть не вступали в сутичку з ґуґом-чатовим, а просто прослизнули повз нього, поки він спав, тож їхні сила і лють ще не знайшли виходу, і не знайдуть,