Фредрік Бакман - Ми проти вас

— На тій трибуні стоїть не тільки «Група»…

— Так. Але всі з «Групи» завжди займають місця тільки там. Річарду Тео наплювати на все, що відбувається, йому йдеться тільки про те, який це матиме вигляд.

Фракові зіниці розширюються від захвату.

— От розумний чортяка… цей Тео. Усім відомо, що весною на зібранні «Група» голосувала за те, щоб ти залишився. Тому якщо саме ТИ заявиш у газеті, що триматимеш від них дистанцію, це буде… ефектно.

— А Річард Тео отримає все, чого хоче: фабрику, посаду, хокейний клуб. Йому дістануться всі почесті, і він ні в чому не буде винен. Його навіть не стане ненавидіти «Група», їхня ненависть призначена для мене. Ми дамо Тео все, чого він потребує, щоб перемогти на наступних місцевих виборах.

— Петере, ти не можеш на це погодитися, — переконує Фрак. — «Група» буде… ти сам знаєш, які вони… у цій банді такі навіжені безумці, а хокей для декотрих — це все, що в них є!

Фрак знає про це, бо дехто з членів «Групи» працює в нього на складі. Хлопці гарують і пильнують, щоб інші на їхній зміні теж не розслаблялися, а якщо у крамниці стається крадіжка, Фраку навіть не доводиться викликати агенцію охорони, хлопці самі все вирішують. Натомість Фрак призначає цим хлопцям такі робочі дні, щоб їм не треба було брати вихідний, аби поїхати на виїзні матчі «Бйорнстад-Хокею», але якщо через тиждень до них приїздить поліція, імена тих працівників дивним чином таки виявляються записаними у графіку і саме в той час, коли хлопці були помічені в хуліганській бійці, що й намагається довести поліція. «Хулігани? Тут хулігани не працюють! — зі здивованим виглядом вигукує роботодавець. — „Група“? Що за „Група“?»

Петер розтирає долоні.

— Фраку, а який у мене є вибір? Річард Тео переймається лише владою, передати клуб у його руки і невідомо яким інвесторам — це… безумство. Але якщо серйозно, Фраку, якщо цього не зробити, клуб загине впродовж трьох місяців!

— Я можу продати ще одну крамницю або взяти на це кредит, — робить спробу Фрак.

Петерова рука важко опускається на плече другові.

— Я не можу про таке просити, ти стільки зробив для клубу.

Фрак має ображений вигляд.

— Для клубу? Клуб — це ти і я.

Серйозність на обличчі Петера розтріскується від доброї усмішки.

— Ти говориш, як Суне, це він завжди так балакав, коли ми ще були малі: «Клуб — це ми», — Петер вдає з себе огрядного старого тренера.

Дітьми Фрак і Петер ненавиділи літній час, тому що тоді закривалася льодова арена. На порожній стоянці вони стали найкращими друзями, разом із Кабаном і ще кількома дітьми — тими, яких не цікавило купання в озері або забавки у війну в лісі. Узявши до рук побиті ключки, вони дотемна ганяли по асфальту тенісний м’ячик і розходилися додому з розбитими колінами, несучи в серці з десяток перемог у фіналі чемпіонату світу. Насправді зараз вони сидять на тій самій стоянці, тому що саме в тому місці Фрак збудував свою першу крамницю. Він торкається старого знімка команди, почепленого на стіну, і каже Петерові:

— Я би зробив це не заради клубу, придурку, а заради тебе. Коли ми виграли срібло двадцять років тому, коли наприкінці матчу ти отримав шайбу, щоб забити останній гол, — пам’ятаєш, хто дав тобі пас?

Чи Петер пам’ятає? Усі це пам’ятають. Пас був від Фрака, і Петер не влучив. Напевно, для Фрака це означає, що вони «виграли срібло», але для Петера має значення лише те, що вони програли золото. Це була його помилка. А тепер Фрак витирає очі тильним боком долоні й тихо каже:

— Якби я мав сто шансів зробити це знову, то щоразу пасував би тобі, Петере. Задля тебе я продав би усі свої крамниці. Тому що так слід робити, якщо в команді є зірковий гравець: треба довіритися йому. Віддати йому шайбу.

Петер прикипає поглядом до підлоги.

— Фраку, де знаходять таких відданих друзів, як ти?

Фрак аж рум’яниться з гордості.

— На льодовій арені. Тільки на льодовій арені.

* * *

Старезний дядько доплентується до «Хутра», сам-один. Рамона ніколи не бачила його окремо від інших чотирьох із «п’ятірки дядьків». У нього такий вигляд, ніби він постарів на пів життя, ніби роки каменюкою навалилися йому на плечі.

— Інші тут бувають? — цікавиться дядько, маючи на увазі своїх найкращих друзів, із якими він, відколи тут пам’ятають дядьків, проводив кожен день.

Рамона хитає головою і запитує:

— Ти їм не дзвонив?

Дядькове обличчя стає геть нещасним.

— У мене нема їхніх номерів.

Рік за роком і день за днем «п’ятірка дядьків» або вирушала до льодової арени дивитися хокей, або сиділа в пабі «Хутро», щоб про хокей поговорити. У них були однакові календарі, в яких рік починався у вересні. Нащо їм здалися телефонні номери?

Дядько якийсь час стоїть біля барної стійки, він розгублений. А тоді йде додому. Вони з друзями колись були п’ятіркою чоловіків, які щодня збиралися в барі й обговорювали спорт. Вони не хочуть перетворюватися на п’ятьох чоловіків, які щодня сидять у барі і просто напиваються.

* * *

Підлітки біля грилів замовкли. Ліфа за короткий період виріс із хлопця, який нікого не цікавить, в одного з тих, на кого краще не відкривати рота. Йому навіть не потрібно підвищувати голос.

— Той, хто подасть Амату хоча б одне, бляха, пиво або сигарету, ніколи в житті не вийде сюди на гриль. Усі догнали?

Унизу гірки Амат, кашляючи, виповзає з гравію. Захаріас знервовано стоїть трохи позаду, в нього на светрі видно розплавлений сир. Коли Ліфа якусь хвилину тому прийшов до нього і розповів, що Амат пішов на гірку, Захаріас спробував переконати друга зайти на гарячі бутерброди, але Ліфа так на нього глянув, що Захаріас натягнув на себе штани і вже не відкривав рота.

— Ліфо, я просто розважаюся! Краще пильнуй свій зад! — вигукує Амат.

Ліфа стискає кулак, але не б’є. Він розчаровано спускається до багатоквартирних будинків. Захаріас допомагає Амату підвестися й бурмоче:

— Амате, ти ж не такий…

— Що значить — «не такий»? Нема ніякого ТАКОГО! У мене навіть КОМАНДИ нема, щоб грати!

Амат сам чує, як жалюгідно це звучить. Повертається Ліфа, він піднімається на гірку, а за ним тягнеться зграйка хлопчаків із ключками в руках. Ліфа тицяє пальцем одного з них у плече.

— Розказуй, хто ти, коли граєш!

Хлопчик засоромлено кахикає, глипнувши з-під чуба на Амата, і