Ієн Макьюен - Амстердам

б поставити напої, і тут побачив, що до нього йде широко всміхнений Вернон. На жаль, він теж ніс два повні келихи.

— Клайве!

— Верноне!

— Ах,— зронив Ланарк вдавано-лестиво.— Блоха власною персоною.

— Слухай,— мовив Клайв,— я тут для тебе підготував напої.

— І я маю келишка для тебе.

— Ну...

Обидва віддали по келиху Ланарку. Вернон запропонував келих Клайву, Клайв — Вернену.

— Будьмо!

Вернон кивнув Клайву зі значущим поглядом, а потім обернувся до Ланарка.

— Нещодавно бачив ваше прізвище у переліку дуже шанованих осіб. Судді, головні констеблі, провідні бізнесмени, міністри уряду...

Ланарк аж спашів од утіхи.

— Усі ці розмови про лицарство — цілковита маячня.

— Щира правда. Це стосується дитячого будинку у Вельсі. Можновладці-педофіли. Вас зняли на камеру — як ви заходили-виходили — з півдюжини разів. Ми думали зробити про це матеріал, перед тим як мене звільнили, але я певен, що хтось за це обов’язково вхопиться.

Щонайменше десять секунд Ланарк стояв як стій, уперши лікті в боки, тримаючи шампанське, на губах застигла невиразна усмішка. Попереджувальним знаком стала така собі плівка у вирячених очах і булькотіння в горлі — зворотня перистальтика.

— Стережися! — крикнув Вернон.— Назад!

Вони ледве встигли відстрибнути, як уміст Ланаркового шлунку хлюпнув фонтаном. Галерея замовкла. Потім подовженим низхідним гліссандо огиди озвалася купка струнних інструментів, ще й флейта пікколо, відхлинувши до духових і кидаючи під осяйною самотньою люстрою музичного критика і його витвір — підвечірок з картоплі-фрі під майонезом з вулиці Ауде-Хооґстраат. Клайва і Вернена підхопила юрба, і коли вони порівнялися з дверима, то змогли вирватися й вийти до тихого вестибулю. Вони всілися на банкетці та продовжили розпивати шампанське.

— Навіть зацідити йому було б не так приємно,— мовив Клайв.— А те, що ти казав, правда?

— Раніше я не вірив.

— Знову будьмо.

— Будьмо. І послухай, я казав серйозно. Я справді шкодую, що нацькував на тебе поліцію. Це була огидна поведінка. Уклінно благаю пробачити.

— Не нагадуй. Мені дуже шкода за твою роботу і за все. Ти ж справді найкращий.

— Тоді викиньмо це з голови. Друзі?

— Друзі.

Вернон допив келих, позіхнув і підвівся.

— Ну, дивись, якщо ми вечеряємо разом, піду подрімаю. Почуваюся вимотаним.

— У тебе був важкий тиждень. А я, мабуть, прийму ванну. Зустрінемося тут за годину?

— Чудово.

Клайв дивився, як Вернон згорбившись шкандибає забрати ключ в адміністратора. Чоловік і жінка, як стояли біля підніжжя величезних подвійних сходів, перехопили погляд Клайва і кивнули. За мить вони пішли за Верноном, а Клайв зробив декілька кіл довкруж вестибулю. Потім забрав свого ключа і пішов до номера.

За кілька хвилин він стояв у ванній кімнаті, босоніж, але повністю одягнений, нахилившись над ванною, намагаючись упоратися з блискучим позолоченим механізмом, який затуляв отвір. Цю штуку треба було водночас підняти і повернути, але йому, мабуть, бракувало вправності. Між тим, мармурова підлога з підігрівом, дотикаючись до підошов, нагадувала про відчутну втому. Білі ночі в Південному Кені, веремія у поліцейській дільниці, аколади в Консертґебау... в нього теж був важкий тиждень. Тоді краще короткий сон, потім ванна. Повернувшись до спальні, він виповз із брюк, розстебнув сорочку і зі стогоном задоволення опустився на широчезне ліжко. Золотий атлас укривала пестив стегна, і Клайв віддався екстазу млосного виснаження. Усе йшло на лад. Скоро він буде в Нью-Йорку, побачиться зі Сьюзі Марселлан, і його забута, наглухо застебнута частинка знову оживе. Лежачи у цій розкішній шовковистості — навіть повітря в цьому дорогому номері було шовковисте,— він звивався б у приємному очікуванні, якби тільки не було ліньки поворушити ногами. Можливо, якби він зосередився, якби на тиждень припинив думати лише про роботу, то змусив би себе закохатися в Сьюзі. Вона — перший сорт з усіх поглядів, вона досвідчена, і вона його триматиметься. На цю думку він переповнився любов’ю до самого себе як до людини, за яку варто триматися, і відчув, як сльоза тече по щоці та лоскоче вухо. Він не дав собі труду стерти її. І не треба, бо зараз кімнатою до нього йшла Моллі, Моллі Лейн! І хтось іще за нею ув’язався. Її зухвалі маленькі вуста, великі чорні очі й нова стрижка — боб-каре — все мало чудовий вигляд. Яка чарівна жінка!

— Моллі! — прокрякав Клайв.— На жаль, я не можу підвестися...

— Нещасний Клайв.

— Я так утомився...

Вона поклала йому на чоло холодну руку.

— Любий, ти геній. Симфонія просто чарівна.

— Ти була на репетиції? Я тебе не бачив.

— Ти був надто заклопотаний і величний, щоб помітити мене. Слухай, я привела декого познайомитися з тобою.

Свого часу Клайв познайомився з більшістю коханців Моллі, але хто такий цей, пригадати не міг.

Як завжди, обізнана з правилами світу, Моллі нахилилася та прошепотіла Клайву на вухо:

— Ти вже його бачив. Це Пол Ланарк.

— Аякже. Я не впізнав його з бородою.

— Річ у тім, гидкий хлопчику Клайве, що він хоче твій автограф, але надто соромиться попросити.

Клайв сповнився рішучості зробити для Моллі все якнайкраще й розрадити Ланарка.

— Ні, ні. Я зовсім не проти.

— Я буду страшенно вдячний,— сказав Ланарк, підштовхуючи до нього ручку і папір.

— Чесно кажучи, вам не треба соромитися просити,— Клайв надряпав своє ім’я.

— І тут теж, будь ласка, якщо вам не важко.

— Це анітрохи не важко, справді анітрохи.

Писати виявилося для нього тяжкою працею, і йому довелося знову лягти. Моллі знову підсунулася ближче.

— Любий, я влаштую тобі маленького прочухана і ніколи більше про це не нагадуватиму. Але, знаєш, мені була дуже потрібна твоя допомога того дня в Озерному краю.

— О Боже! Я не усвідомлював, що це була ти, Моллі.

— Ти завжди ставив на перше місце свою роботу, і, мабуть, це правильно.

— Так. Ні. Маю на увазі: якби я знав, що це ти, то показав би тому довговидому типу прийомчик-два.

— Звісно, показав би,— вона поклала руку йому на зап’ястя, і в очах у неї спалахнули вогнички. О, що за жінка!

— Моїй руці так гаряче,— прошепотів Клайв.

— Нещасний Клайв. Ось чому я тобі закасую рукава, дурненький мій. Тепер Пол хоче показати тобі, наскільки він насправді вражений твоєю роботою, і для цього зажене тобі в руку величезну голку.

Музичний критик так і зробив, і було боляче.