Метт Хейг - Як зупинити час

— Учився, — хитає він головою.

— Учився?

— Його виключили.

Я киваю: тепер зрозуміло.

Пауза. Його обличчя напружується — він до чогось готується.

— А ви дійсно мали це на увазі? Учора ввечері, коли казали про вбивство?

— О, так. Так, це правда. У пустелі в Аризоні. Давно це вже було. Тож я б не радив тобі такого робити.

Він сміється, хоча і не переконаний, що я жартую. А я і не жартую.

— І вас не впіймали?

— Ні. Не у тому сенсі, який ти маєш на увазі. Але з віком розумієш, що насправді ніколи нічого не минається так просто. У людського розуму є власні… в’язниці. І у житті не завжди є вибір.

— Так, це я вже зрозумів.

— Ти не можеш обирати, де народитися. Ти не можеш обирати, хто з тобою залишиться у житті. У життя є певні незмінні течії, просто як у історії. І тут нічого не вдієш. А втім, багато чого залежить від твого вибору. Для рішень ще лишається повно місця.

— Мабуть, так.

— Точно так. Неправильне рішення, яке ти приймаєш сьогодні, переслідуватиме тебе у майбутньому. Просто як Версальський договір 1919-го заклав підґрунтя приходу Гітлера до влади у 1933-му. Кожен момент у теперішньому впливає на майбутнє. Поверни не туди зараз — і загубишся назавжди. Кожне твоє рішення у теперішньому залишається з тобою, нічого не минається.

— Здається, так і є.

— Люди називають це моральним компасом. Сама людина завжди знає, що для неї добре, а що погано. Просто як північ та південь. Довіряй своєму компасу, Антоне. Люди намагатимуться нав’язувати тобі неправильні рішення та тягти у неправильний поворот — не довіряй їм. Не довіряй нікому, навіть мені. Чув рекламу нових автівок? У них навігаційна система «встановлена за стандартними вимогами». Так ось, все, що ти маєш знати про правильні та неправильні рішення, ти вже знаєш. Це стандартні налаштування. Як музика. Треба просто слухати.

Він киває. Не знаю, чи зрозумів він бодай слово чи просто перелякався та не може дочекатися дозволу вийти з класу.

— Добре, сер. Хороша промова.

— Добре.

Дивно казати такі речі поденьці. Наче мені не байдуже. Гендріх постійно каже, що немає нічого небезпечнішого, ніж турбуватися про звичайну людину, бо це «ставить під сумнів наші пріоритети». Та може, пріоритети Гендріха більше не мають нічого спільного з моїми власними? Може, мені просто потрібно знов відчути себе звичайною людиною? Давно я вже не почував себе звичайним. Чотириста років.

Треба трохи м’якше з ним.

— А школа тобі подобається, Антоне?

— Іноді, — знизує він плечима. — А іноді вона… вона наче неактуальна.

— Це як?

— Та вся ця тригонометрія з Шекспіром…

— О, так, Шекспір. «Генріх IV».

— Частина перша.

— Так-так. І що, тобі вона не подобається?

— Ми ходили на виставу зі школою. Нудно.

— Ти не любиш театр?

— Та це ж для старих багатіїв, хіба не так?

— Раніше було не так. Колись театр був для усіх. Це було найчудернацькіше місце в Лондоні, там можна було зустріти будь-кого. На балконах сиділи старі багатії у розкішних убраннях, а внизу — хто завгодно. Вхід коштував лише пенні. Навіть у ті часи це було небагато. На пенні тоді можна було купити хлібину. У театрі навіть траплялися бійки з ножами. А коли публіці не подобалася вистава, вона жбурляла в акторів різний непотріб. А Шекспір теж був актором. Вільям Шекспір — той давно мертвий чоловік з портретів. Він грав на сцені, і не так давно. Історія — вона просто тут, дихає нам у потилицю.

Він всміхається. Ось воно — заради того і варто бути вчителем. Заради цієї тіні надії, в існування якої і сам не вірив.

— Ви кажете так, наче самі там були.

— А я і був.

— Що?

Тепер моя черга всміхатися. Близькість правди трохи лоскоче нерви, наче тримаєш пташку, яку ось-ось відпустиш.

— Я був знайомий з Шекспіром.

Антон сміється — цього разу він впевнений, що я жартую.

— Ну звісно ж, містере Азар!

— То побачимося завтра? — Завтра. Я завжди ненавидів це слово. Тим не менш, сьогодні воно не надто дратує.

— Так, до побачення, сер.

Лондон, 1599 рік

Я сидів високо над сценою в галереї коло старого пихатого чоловіка, що скидався на мерця. Його звали Крістофер, і він грав на вірджиналі[84]. Звісно, «старому» було років п’ятдесят, але він точно був старший за інших членів трупи лорда-камергера.

Більшість глядачів могли б нас побачити, але вони в наш бік не дивилися. Крім того, ми сиділи в тіні, тому мене не надто непокоїло те, що хтось мене впізнає. Крістофер до мене майже не говорив ані під час виступу, ані до нього.

Та одну нашу розмову я пам’ятаю:

— Ти ж не з Лондона, чи не так? — презирливо спитав він.

Мене здивувало його презирство, бо тоді, власне, як і зараз, більшість людей приїхали до Лондона звідкись. І беручи до уваги, що помирали тоді набагато частіше, ніж народжувалися, Лондон взагалі зростав тільки за рахунок прибулих. І зростав швидко.

— Ні, — відповів я. — Я із Франції. Ми з матір’ю втекли сюди від королівських військ.

— Католики?

— Так.

— А де вона зараз, твоя мати?

— Померла.

Ані тіні співчуття на обличчі. Його це навіть не зацікавило. Він уважно оглянув мене та мовив:

— Ти і граєш як француз. У тебе пальці чужоземця.

— Дійсно? — я витріщився на свої пальці.

— Ти не смикаєш струни, а наче пестиш їх. Тому і звук виходить дивний.

— Ну, містерові Шекспіру мій дивний звук подобається.

— Для свого віку ти непогано граєш. Але, думаю, вся справа у твоїй молодості, а молодість швидко минає. Ніхто не зможе завжди залишатися молодим. Хіба що крім того хлопчака на сході.

Ось воно. Ось той момент, коли я усвідомив, що навіть у такому великому місті, як Лондон, треба завжди бути насторожі.

— Його матір вбили, бо вона була відьмою, — продовжував він.

Серце у мене калатало, наче скажене. Я доклав усіх сил, аби втримати спокійний вираз обличчя.

— Вона потонула? То виходить, що вона невинна.

Він підозріло на мене зиркнув.

— А я і не казав, що вона потонула.

— Неважко здогадатися, що її втопили на стільці, бо звинувачували у відьомстві.

— Щось тебе це надто бентежить, — його очі уважно мене оглядали. — Твої французькі пальці трусяться. Але якщо чесно, я не знаю подробиць: мені про це Хел розповів.

Хел, флейтист з добрим серцем, сидів на лавці попереду і, вочевидь, не прагнув брати участі в нашій розмові. З Крістофером